ГЛАВИ ІЗ КНИГИ >>>>>

Продовження. Початок у номерах «Дніпрової Зірки» від 13 вересня, 20 вересня, 4 жовтня, 18 жовтня, 25 жовтня, 22 листопада, 29 листопада 2018 року, 

3 січня, 10 січня та 17 січня 2019 року.

Частина 4. НЕ ПОЛЕ ПЕРЕЙТИ

У житті - як на довгій ниві - ніколи не знаєш, що чекає тебе попереду, куди заведе життєва стежина. Микола Бабич ніколи не мріяв стати аграрієм, але доля розпорядилася так, що вже 15 років він працює на землі - вирощує хліб.

Він зберіг майно збанкрутілого радгоспу й створив на його базі успішне сільськогосподарське товариство. Він вирощує елітні сорти зернових, придбати насіння яких до нього приїздять люди з усіх куточків України. Він витягнув із затяжної депресії селище на околиці Канівського району й зробив із нього охайне й затишне містечко європейського зразка.

Він мріє, щоб і в Горобіївку, Кичинці та інші села повернталася молодь, аби на сіль-ських вулицях лунали дзвінкі дитячі голоси. Він дбає про тих, про кого, здається, забули всі - про колишніх працівників радгоспів і колгоспів, людей праці, котрі не одне десятиліт-тя трудилися на землі, вирощували хліб, працювали на фермах, у ланках, тих котрі вставали раніше за сонце, аби в кожного з нас щодня була на столі запашна паляниця й глечик доброго молока. Чому він обрав саме цей шлях? Чому не зупиняється на досягнутому і крокує далі, даруючи надію селам, які вже ні на що не сподівалися? Від-повіді на ці запитання ми шукали у розмові з Миколою Бабичем.

- Миколо Васильовичу, розкажіть про себе: про дитинство, молоді роки...

- Я народився 21 квітня 1972 року в місті Миронівка. Мої батьки вже мали двох дітей - Віктора і Світлану. Батько Василь Іванович працював водієм автобуса, возив людей з Миронівки у Київ. Мати - Марія Мусіївна трудилася в колгоспі ім. Бузницького - спочатку ланковою, а пізніше - свинаркою. Коли мені було 12 років, народилися дві молодші сестри - Віра і Надія. Я перетворився з молодшого сина на старшого брата, який допомагав матері дбати про малечу. Виживати багатодітній родині було непросто. Батьки вчили нас підтримувати один одного.

Я вчився у Миронівській школі №1. Після уроків ходив займатися в секцію з легкої атлетики. Саме в цей час в Миронівці з'явився новий тренер, який приїхав із Маріуполя, - Віктор Вікторович Лозовий. Він набрав хлоп-ців у секцію греко-римської боротьби. Ми займалися з ними на одному стадіоні, я спостерігав, як тренуються хлопці-борці. Одного разу підійшов до тренера і попросив узяти мене в секцію. Віктор Вікторович порадив запитати у мого тренера, чи не буде він проти. Тренер, побачивши моє захоплення боротьбою, не став суперечити. Моя спор-тивна кар'єра розпочалася в 5-у класі й розвивалася стрімко. Я брав участь у змаганнях, займав призові місця,  через кілька років став кандидатом у майстри спорту.

Коли я вчився у 8-у класі, тренер запропонував мені тренувати молодшу групу бор-ців у колгоспі ім.Бузницького. Заняття відбувалися тричі на тиждень. За це я отримав свою першу зарплату - 50 карбованців. Це була відчутна допомога бюджету нашої багатодітної родини. Згодом, аби допомогти батькам поставити на ноги молодших сестер, я разом із тренером став їздити до Польші, де продавав на ринку дрібні товари. Таким чином заробив на свої перші джинси й магнітофон. А Віктор Лозовий у поїздках до Польші заробляв гроші, аби повезти вихованців на змагання. Часи тоді були важкі, чимало батьків не мали можливості оплачувати участь у змаганнях своїх дітей, тож цю місію брав на себе Віктор Вікторович.

Після 9-го класу за порадою тренера я вступив до Маслівського технікуму, де вчився на зоотехніка і продовжував заняття спор-том. Але в 17 років про кар'єру спортсмена мені довелося забути - під час тренувань протягом року я тричі ламав руку. Після третього перелому тренер повідомив мені, що брати участь у змаганнях я більше не зможу через ризик серйозно травмуватися. Він сказав, що я не повинен прощатися із спортом назавжди, бо маю хист і можу присвятити себе тренерській роботі.

Потім була служба в армії. Удома на мене чекала моя майбутня дружина Людмила. Одразу після повернення з армії я одружився.  Ми жили в Миронівці, де я продовжував тренерську діяльність. Це не приносило великих грошей, які були потрібні і для молодої родини, і для участі в змаганнях моїх підопічних. Разом із Віктором Лозовим ми що тільки не робили, аби наші вихованці мали можливість їздити на змагання. З цією метою відкрили в Миронівці декілька торгових кіосків. До речі, мій кіоск був першим у місті. У 1995 році в нас із Людмилою народився син Артем, мій тренер став хрещеним батьком.

Через декілька років у пошуках заробітків я вирішив поїхати за кордон. Обрав для цього Португалію - там у тренера працював добрий товариш, який прийняв мене, допоміг знайти роботу, житло. Я працював на будівництві. За рік і два місяці заробив свій перший "капітал", який витратив на придбання квартири й машини. Повернувся в Миронівку перед першим вересня - Артем саме йшов до першого класу. Це був 2001 рік.

- Як і коли ви почали займатися сіль-ським господарством?

- Оскільки я сам був із бідної родини, мені завжди хотілося дати синові те, чого не було в мене. Я прагнув, аби моя родина жила в достатку. Крім того, я допомагав батькам і молодшим сестрам. Займався різними видами підприємницької діяльності. Разом із товаришем організував підприємство, яке займалося торгівлею насінням сільгоспкультур. Ми купували в радгоспі, що працював на той час у селищі Степанецьке, насіння буряків, очищували його, калібрували, сортували, пакували й продавали. Справа була прибутковою. А ось у радгоспі справи йшли все гірше й гірше. Ми не хотіли втрачати постачальника, тому вирішили займатися вирощуванням насіння самі й створили на базі колишнього радгоспу ТОВ "Укрнасіння". Працювали декілька років, поки мій товариш не "обкрутив" господарство на великі гроші. Із того часу наші шляхи розійшлися.

Я шукав вихід із цього становища, розуміючи, що самотужки з боргів не вибратися. Покинути почату справу, а особливо людей, які могли втратити роботу, не хотілося. Мій добрий друг, який був у курсі моїх справ, познайомив мене із бізнесменом Сергієм Піддубняком. Ми зустрілись. Я розповів Сергію Васильовичу про проблеми господарства та свій намір продовжити займатися насінництвом. Сергій Піддубняк повірив у мене й підставив своє плече. Він одразу виділив 120 тисяч гривень - ця сума дозволила видати заборговану зарплату працівникам і сплатити податки. Ми створили СТОВ "Агрокомплекс "Степанецьке", у якому Сергій Піддубняк став одним із співзасновників, придбали вантажівку, трактори, викупили приміщення й почали господарювати по-новому.

Підтримка Сергія Піддубняка і кошти, які він вклав у нашу спільну справу, допомогли агрокомплексу стати на ноги. Ми обробляли землю, з кожним роком збільшували площі, купували нову техніку, нарощували врожайність. Так СТОВ "Агрокомплекс "Степанецьке" стало таким, яким ви його бачите сьогодні.

- Вас можна вважати людиною успішною - народившись у багатодітній сім'ї, попри труднощі, зраду товариша, ви змогли створити успішне сільськогосподарське підприємство.  Які риси характеру допомогли вам досягти успіху в житті?

- За свій характер я дякую спорту. Спорт дисциплінував і виховав ті риси, без яких досягти успіху неможливо - наполегливість, віру в свої сили, прагнення постійно вдосконалювати навички і вміння, сміливість і рішучість. Можу порадити усім батькам - спонукайте синів займатися спортом, це обов'язково допоможе їм у житті, чим би вони не займалися.

- Ви вкладаєте кошти в розвиток селища Степанецьке - побудували стадіон, ка-фе, магазин, церкву, ремонтуєте дитячий садок. Навіщо це Вам?

- Відверто кажучи, я роблю це для того, аби привабити до Степанецького молодих людей. Якщо тут не буде жити молодь, селище не ма-тиме перспектив. Сьогодні більшість сільського населення - це люди старшого віку. Їхні діти давно виросли й поїхали жити й працювати до міст. Села стрімко старіють. Якщо цього не змінити, через 20-30 років маленькі села типу Степанецького, Горобіївки, Кичинців зникнуть з карти України. Припускаю, що саме цього й добиваються великі політики, котрі мають «апетити» на родючі українські землі. Це рані-ше в колгоспах працювало по декілька сотень людей. Сьогодні техніка досягла такого рівня, що там, де раніше потрібні були 10-15 працівників, нині не потрібно жодного: за допомогою сучасних технологій трактор може орати й сіяти взагалі без тракториста. Агрохолдинги не потребують великої кількості робочої сили. Відтак господарі-олігархи не мають потреби дбати про села і людей, які в них живуть.

У нас, бізнесменів середньої ланки, підхід інший. Для нас люди на першому місці. Ми дорожимо кадрами, оскільки знаємо, наскільки складно сьогодні знайти кваліфікованого працівника. Дорогу високоточну техніку не довіриш першому-ліпшому - тут потрібні знання й високий рівень відповідальності. А щоб мати такого робітника, мало платити йому гідну зар-плату. Потрібно розвивати інфраструктуру села, давати можливість заробити на власне житло, забезпечити місцями в дитсадку дітей,  потурбуватися про елементарні зручності - наявність магазину, аптеки і навіть про зовнішню естетику - чистоту вулиць, квітники, місця для відпочинку.

Коли ми тільки прийшли працювати в Сте-панецьке, зневіра панувала серед місцевого населення. Багато людей виїхали, бо не бачили перспективи чи бодай якогось промінчика в кінці тунелю. Інші втратили надію на майбутнє й скорилися долі. Це було видно неозброєним оком - узбіччя доріг заростали чагарниками, ніхто не дбав про порядки в дворах, про чистоту вулиць. Селище тихо вмирало.

Починали ми з елементарного - з весняних суботників. Першими на прибирання вулиці, де була розташована контора підприємства, виходили наші працівники. Вирізали чагарники вздовж дороги, вигрібали торішнє листя, білили дерева, збирали й вивозили сміття. Наступного року ми також вийшли на суботник, запросивши долучитися до прибирання місцеве населення. Щороку кількість людей, які брали участь у прибиранні селища після зими, збільшувалася. А згодом люди самі усві-домили необхідність дбати про своє село - стали прибирати на вулицях, висаджувати квіти. Скажу чесно - я полюбив це селище.

Сьогодні багато говорять про те, що ми йдемо в Європу. Однак мало хто усвідомлює, що ми вже живемо в Європі - у самісінькому її центрі. Для того, аби наші населені пункти виглядали не гірше, ніж польські, чеські чи словацькі, треба не так вже й багато - відремонтовані дороги, освітлення, відсутність сміття, обкошені узбіччя, облаштовані зупинки для транспорту, доглянуті квітники.

Чи не все це під силу організувати звичайному сільському голові за підтримки звичайних людей і тих, хто працює на землі. Те, що нам вдалося витягнути з депресії Степанецьке, Горобіївку, Кичинці, доводить - у маленьких сіл є перспектива. Треба лише прикласти зусилля, й збитковий колись радгосп знову оброблятиме землю, вирощуватиме врожаї, даватиме роботу людям, замість смітника з'явиться квітник, на руїнах дитячого садка постане сучасний навчально-виховний за-клад для дошкільнят. Вірю, що мине трохи часу, і в стінах закладу знову залунають дитячі голоси. Це означатиме, що в Степанецькому живуть молоді сім’ї, які продовжують справу батьків - обробляють землю, вирощують хліб, вчать нащадків любити рідний край та його історію, шанують старших.

 - Окремої уваги заслуговує церква, яка з'явилася в селищі завдяки вам. Розкажіть, як виникла ця ідея - збудувати в маленькому селищі величний золотоверхий храм.

- Це була моя давня мрія. В Степанецькому, яке розбудовувалося у радянські часи, ніколи не було церкви. За давньою традицією православні християни спочатку будували в селі чи селищі храм, а вже потім інші споруди. У 90-і роки після розвалу СРСР люди почали масово повертатися до віри в Бога. Така людська сутність - людина має вірити в світле і справедливе. Тому питання будівництва церкви рано чи пізно мало постати. У пошуках підходящого проекту церкви я об'їхав чи не всю Україну. Я бачив величезну кількість церков - великих і малих. Зрештою, церкву почали будувати за моїми малюнками. Тривало будівництво близько п'яти років. У січні 2016 року храм освятив Митрополит Черкаський і Канівський Софроній. Так Степанецьке отримало свою святиню, осередок високої духовності. Церква стала символом відродження селища. Сюди приходять і приїздять помолитися люди із сусідніх сіл, з Канева, Миронівки, тут чи не кожних вихідних відбуваються вінчання, хрещення.

Минулого року разом із жителями Степанецького ми висадили на церковному подвір'ї 300 кущів троянд, які квітли до пізньої осені. Часто біля храму й троянд зупиняються машини, що проїжджають через селище. Люди фотографуються на фоні квітів, їдуть звідси із приємними враженнями. І це під-німає настрій не тільки мені, а й більшості місцевих жителів.

 - Які плани на майбутнє будує Микола Бабич? Розширення площі земель? Створення агрохолдингу чи, можливо, велика політика?

- Збільшувати площі та створювати агрохолдинг не входить у мої плани. Наразі наше господарство обробляє оптимальну кількість землі, якою можна розпоряджатися ефективно, що ми й робимо останні 10 років. Пригадайте найуспішніші радянські колгоспи - вони обробляли не більше3500 газемлі. Був період, коли колгоспи з'єднували, площі збільшувались, але урожайність та інші якісні показники зменшувались. Експеримент був невдалим, невдовзі колгоспи знову були поділені. Крім того, я впевнений, що майбутнє не за великими агрохолдингами, основне завдання яких витягнути якомога більше із родючих земель, нещадно експлуатуючи їх. Майбутнє - за малими та середніми сільгоспвиробниками, які живуть на тих землях, на яких працюють, які щодня зустрічають людей, чиї землі беруть в оренду, які щодня допомагають виживати своїм невеликим селам, допомагаючи не тільки коштами, а й технікою, робочою силою. За тими, хто є хліборобом із діда-прадіда.

Чи піду я в політику? Вважаю, що кожен, хто робить щось не тільки для себе, а й для інших, для своєї громади, села, міста, є полі-тиком у справжньому значенні цього слова. Я був депутатом Канівської райради, а коли створилася Степанецька об'єднана громада, став депутатом Степанецької сільради, аби впливати на рішення, які ухвалює місцева влада. Сподіваюсь, що буду корисним і виправдаю довіру своїх виборців. Чи піду я у велику політику - покаже час. Якщо люди вирішать, що моя присутність обов'язкова в обласній чи Верховній Раді - погоджуся й на це. Не заради статусу, а виключно для того, аби принести користь громаді.

ДАЛІ БУДЕ.