ГЛАВИ ІЗ КНИГИ (ПОДАЧА №5) >>>>>

Продовження. Початок у номерах «Дніпрової Зірки» від 13 вересня, 20 вересня, 4 жовтня та 18 жовтня 2018 року

Пайовики - повноцінні партнери (про стосунки з власниками паїв)

До пайовиків у СТОВ "Агрокомплекс "Степанецьке" ставляться не інакше як до повноцінних партнерів, без яких діяльність господарства була б неможливою. Усього агрокомплекс орендує 763 паї в межах одинадцяти сільських рад в Канівському, Корсунь-Шевченківському районах. Земля в різних населених пунктах має свої особливості й різну оціночну вартість, яка впливає на ціну оренди. Так, наприклад, у межах Степанецької сільської ра-ди середній розмір паю складає5,5 га, нормативно-грошова оцінка паю - 225149 грн. Натомість у Горобіївці середній розмір паю -1,2 га, а земля оцінена майже в десять разів дешевше - у 29017 грн. за пай.

- Установити однаковий відсоток плати за оренду в цих двох селах - означає образити людей, які працювали в колгоспі в Горобіївці, - говорить Микола Бабич. - Відтак ми вирішили встановлювати цей відсоток окремо для кожного села. Так, у Степанцях він складає 8%, а в Горобіївці - близько 15%. Із кожним роком ми намагаємося збільшувати плату.

Зазвичай у Степанецькому розраховуються за паї за бажанням власників землі - хтось віддає перевагу грошам, інші пайовики - зерну. Принципова позиція Миколи Бабича в цьому питанні полягає в тому, аби пайовики отримали найкраще зерно. В окремих випадках, коли людині терміново потрібна чимала сума грошей, наприклад, на лікування чи оплату навчання дитини, СТОВ "Агрокомплекс "Степанецьке" може виплатити орендну плату на декілька років наперед.

- Майже усі наші пайовики - колишні працівники  колгоспів і радгоспів. Усе своє життя ці люди живуть і працюють у селі.  Вони багато років трудилися на полях і фермах, обробляли землю, вирощували хліб, забезпечували населення молоком, м'ясом. Тепер більшість із них - люди похилого віку, які часто не мають елементарного, в тому числі, кваліфікованої медичної допомоги за місцем проживання. Вони отримують мізерні пенсії. Для того, аби якось прожити, пенсіонери активно обробляють городи, утримують худобу, птицю. Земельний пай для більшості з них - додаткове стабільне джерело доходів, яке дає можливість заощадити чи придбати необхідні ліки, підремонтувати житло, прогодувати свійсь-ких тварин. Вони довіряють нам найдорожче, що мають, - свою землю. І ми щедро ділимося часткою врожаю, вирощеному на ній - у вигляді оплати за користування землею-годувальницею, - говорить Микола Васильович Бабич.

Старійшина селища Степанецьке (про Володимира Матвійовича Палія)

Один із пайовиків СТОВ "Агрокомплекс "Степанецьке" - Володимир Матвійович Палій. Йому 93 роки, він найстарший житель Степанецького, народився в сусідніх Степанцях, а оселився тут у 1945 році, після повернення з Німеччини, куди під час окупації його вивезли німці. Попри поважний вік Володимир Матвійович зберіг ясний розум і охоче розповідає про своє життя.

- Німці вивезли мене до Німеччини на примусові роботи. Сусіди кажуть, що моя мати дуже побивалася, коли мене забрали, й через декілька днів померла. Батька мого не стало ще до війни. У Степанцях із рідні в мене залишились осиротілі брат і сестра. В Німеччині я потрапив до господаря Фрідріха Матеша, сини якого були комуністами. В них я виконував різну роботу - орав, сіяв, допомагав по господарству. Німці ставились до мене добре. А після війни я повернувся до рідних Степанців. Батьківська хата стояла пусткою. Коли ми переселились у Степанецьке, тут було ли-ше п'ять хат і корівник, - розповідає Володимир Матвійович. - Влада почала роздавати людям ділянки, аби вони будували хати. Але я попервах оселився у радгоспівському гуртожитку, - розповідає Володимир Матвійович.

Володимир Палій працював у радгоспі на різних роботах - охоронцем, різноробочим, комендантом у гуртожитку, дільничним бригадиром. Аби набрати робочих у свою бригаду, чоловікові доводилося їздити у Миронівський, Городищенський, Корсунь-Шевченківський райони і "вербувати" селян. Робочі в радгоспі були потрібні для сапання буряків і бурякових висадків та інших робіт.

Пізніше Володимир Палій влаштувався у будівельну бригаду, яка зводила для радгоспу господарські приміщення.

У 1946 році Володимир Палій одружився на дівчині Євдокії, яка приїхала з села Бабичі працювати в ланці. У 1948 році в подружжя Паліїв народилася донька Лідія. Тоді Володимир поїхав до Києва заробляти гроші на будові, а молода дружина тимчасом жила із донькою в Бабичах у своїх батьків. У 1949 році Палії повернулися й побудували у Степанецькому власну хату, в якій Володимир Матвійович живе й досі. Всього у Паліїв народилося четверо дітей - дві доньки й два сини. Декілька років тому Володимир Матвійович овдовів. Зараз він живе із старшою донькою Лідією, онуками й правнуками, котрі, втікаючи від війни на сході України, залишили свої оселі в місті Антрацит Луганської області.

- Пригадую 90-і роки, коли розбирали наші ферми, - розповідає старійшина Степанецького. - Гірко було на це дивитися. Роботи не було, більшість людей виїхала в інші села і міста. Що було б із селом далі - невідомо. Вважаю, що Миколу Бабича нам сам Бог послав. Без нього Степанецьке давно б заросло бур'янами. А він зробив із нашого радгоспу справж-нє містечко - подивіться тільки на нашу церкву, будинок культури, стадіон, кафе, магазин. Тепер у нас скрізь гарні квітники, біля храму буяють кущі троянд, вздовж дороги висаджено туї. Я віддав йому в оренду два свої паї - 11 гектарів землі. Він справно платить мені орендну плату. Коли сталося горе, померла дружина, він виплатив мені пайові наперед. Я ніколи не чув, щоб він відмовив комусь із людей у допомозі.

У рідному Степанецькому найкраще (про пайовиків Ткаченків)

- Я корінний житель Степанецького, - розповідає Микола Іванович Ткаченко. - Мій дід Іван Іванович Ткаченко, 1890 року народження, у 1934 році побудував у Степанецькому хату. Бабуся розповідала, що в той час у селищі жило 12 сімей у приватних будинках та ще вісім родин у гуртожитку радгоспу. В баби й діда було троє синів - мій батько Іван та два його брати. Їх під час війни забрали до Німеччини. А діда Івана вбило осколком снаряду, який прилетів прямо на його подвір'я.

У 1949 році мій батько поїхав до Млієва, де вивчився на садовода. У радгоспі колись був великий сад - 12 гектарів. П'ять гектарів власними руками посадив мій батько, - розповідає Микола Іванович Ткаченко.

Подружжя Віри Володимирівни і Миколи Івановича Ткаченків живуть у Степанецькому майже на тому самому місці, де у 1934 році дід Миколи Івановича побудував для родини хату. Проїжджаючи вулицею, їх будинок складно не помітити - яскравий фасад, добротний металічний паркан, а за ним - гарна хата й охайне, доглянуте подвір'я із безліччю квітів.

Колись родина Ткаченків, так би мовити, у повному складі працювала в радгоспі: Віра Володимирівна  - головним бухгалтером, Микола Іванович - електриком. Із радгоспу вийшли на пенсію й стали хазяйнувати, як і біль-шість пенсіонерів, у власному обійсті. Наприкінці 90-х років син вирішив забрати батьків із депресивного й безперспективного селища Степанецьке до Києва.

- У той час усе почало розвалюватись. Радгосп фактично розпався, люди залишилися без роботи, були в паніці - як далі жити, як прогодувати родини? Частина взагалі виїхала звідси. Поля не засівалися роками, ферми бовваніли вибитими вікнами, обідраними дахами. Чесно кажучи, ми вже думали, що нашому рідному селищу приходить кінець. Син купив нам квартиру в Києві, й ми перебралися до столиці. Серце кров’ю обливалося, коли збирали пожитки й виїжджали із Степанецького. Навідувалися до хати періодично, в основному влітку, й бачили, як поступово життя залишає селище, - скрушно зітхає Віра Володимирівна, згадуючи ті часи. - А потім у Степанецькому з'явився Микола Васильович Бабич. Він оформив в оренду землю й почав на ній господарювати - засівати поля добірним зерном, будувати капітальні приміщення, зерносховища, склади, заповзявся наводити лад у самому селищі.

Незабаром у велелюдному Києві простим сільським жителям Ткаченкам стало сумно й самотньо. Подружжя звикло обробляти город, тримати господарство, у труді піклуватися про завтрашній день. Вони витримали в столиці два роки й таки повернулися в Степанецьке. Хтозна, скільки б ще довелося тужити за рідним селом Вірі Володимирівні й Миколі Івановичу, якби в житті селища не з'явився новий завзятий господар Микола Бабич.

- Повернулися, зробили ремонт, утеплили хату та й живемо. Правду кажуть - ніде не буває так добре, як удома, - говорить Микола Іванович.

- Узимку ми ще спимо, а трактор вже розчищає сніг по вулиці, - розповідає Віра Володимирівна. - Стільки, скільки Бабич зробив для нашого села, не зробив жоден керівник у райо-ні. Він дбає не тільки про врожаї, а й про людей, котрі живуть у селищі. Нещодавно за кошти господарства у селищі пробурили цілих 12 свердловин для людей. У Степанецькому завжди було проблемою викопати криницю, бо вода тут дуже глибоко. Приміром, криниця, яку викопав у 1963 році мій свекор, має глибину більше 30 метрів. У ній досі є вода, дуже добра й смачна.

- Завдяки Миколі Бабичу до Степанецького повернулося життя. Господарство працює, на полях вирощують гарні врожаї, у людей є робота, та й саме селище не впізнати - золотоверха церква, стадіон, кафе, вуличне освітлення, багато квітів. Скоро зроблять ремонт у дитячому садку, а це означає, що в Степанецькому знову залунають дитячі голоси. Село відроджується, і ми, як його корінні жителі, радіємо цьому. Щиро дякуємо Миколі Васильовичу Бабичу, котрий розгорнув над нашим селищем хмари, щоб нам, його жителям, теж світило сонце.

Частина 2.

Надія землі Горобіївської

У 2008 році СТОВ «Агрокомплекс «Степанецьке» почало обробляти землю в селах Горобіївка, Буда Горобіївська і Попівка. Колись тут господарював знаменитий на увесь Канівський район колгосп імені Ватутіна. Потім на тутешніх землях вирощували хліб місцеві фермери Іван та Михайло Святуни. Від них родючі поля перейшли в користування до Миколи Бабича. На базі колишнього фермерського господарства «Святунів» було створено Горобіївське відділення СТОВ «Агрокомплекс «Степанецьке». Сьогодні відділення обробляє в Горобіївці, Буді Горобіївській та Попівці 710 гектарів землі, що є власністю 352 пайовиків. Роботою агрокомплексу задоволені не лише пайовики, котрі отримують гідну орендну плату, а й решта жителів, оскільки із приходом у ці села Миколи Бабича з’явилася надія, що віддалений закуток району матиме майбутнє.

Зерно як золото (про те, як у Горобіївці видавали зерно за паї)

Наприкінці серпня, на Спаса, вирушаємо до Горобіївки разом із Миколою Бабичем. У ці дні на подвір’ї господарства велелюдно – пайовики отримують плату за паї. У зерносховищі наче в мурашнику – жінки, чоловіки, діти натоптують зерно у мішки, міцно зав’язують, важать, завантажують у машини, на причепи тракторів, інший транспорт і розвозять по своїх домівках. Люди перемовляються між собою, жартують, посміхаються. Настрій у них добрий – отримують за паї відбірне золоте зерно – пшеницю другого класу, по тонні за пай. Побачивши Миколу Бабича, який вийшов із свого авто, селяни вітаються, підходять подякувати, тиснуть руку.

- Тут у нас найбільше пайовиків: 306 у Горобіївці та Буді Горобіївській, ще 46 у сусідній Попівці, - розповідає Микола Бабич. - Я люблю тут бувати, люблю це село, люблю спілкуватися із горобіївчанами. Щотижня приїжджаю, аби подивитися, проконтролювати, як ідуть справи в господарстві, поспілкуватися з сільським головою, з численними пайовиками. Вони – наші партнери, власники землі, на якій ми вирощуємо хліб, заробляємо самі й даємо роботу іншим.

Зерно для виплати за паї для своїх односельців щороку ретельно готує керуючий Горобіївським відділенням Михайло Святун. Нині він сидить за столом у зерносховищі, зважує мішки із збіжжям, робить відмітки в журналі.

- Приємно, коли плоди твоєї праці приносять задоволення не лише тобі, а й іншим, - говорить Михайло Святун. – Приємно видавати за паї найкраще зерно і бачити чергу до контори, де укладають договори на оренду землі на подальші 10 років. Особливо коли ці люди – твої односельці. Та хіба можна інакше? Багатьох із них я знаю з дитинства, дехто працював іще з моїми батьками. Тому стараюся працювати так, аби бути гідним горобіївського роду Святунів – чесно й добросовісно.

(Далі буде).

(Усі події, описані в книзі «Відроджені села Миколи Бабича», глави якої друкує газета «Дніпрова Зірка», охоплюють винятково період із початку 2003р. до грудня 2017р. включно, коли СТОВ «Агрокомплекс «Степанецьке» очолював М.Бабич.).