ІСТОРІЯ ВЕТЕРАНА >>>>>

Корсунець Віталій Бондаренко все вирішив для себе з перших днів повномасштабного вторгнення. Були ті, хто його відмовляв, радив не поспішати. Але він сказав собі й близьким, що піде боронити рідну землю, якщо буде потрібен. Так і сталося - до лав ЗСУ вступив у квітні 2022 року. Повоювавши понад рік, Віталій отримав серйозне поранення та демобілізувався. Наразі повернувся до роботи на "Миронівській птахофабриці".

- Мама й вітчим дуже турбувалися про мене, коли йшов у військо й протягом служби. Допомагали, чим могли, - розповів Віталій. - Пояснював родичам свої думки, коли йшов на фронт - війна торкнеться усіх, тож ховатися немає сенсу. Тут не грає ролі - хочеш, чи ні. Повістка є - значить, ти потрібен, зможеш допомогти, захистити, вибороти й, дуже сподіваюся, перемогти.

Строкову службу чоловік відслужив ще в мирному 2012 році. Пройшов підготовку в навчальному центрі "Десна". Служив у частині, яка потім, на початку вторгнення у лютому 2022 року, однією із перших прийняла бій з російськими агресорами біля аеродрому в Гостомелі. У 2012 році Віталій опанував військову професію водія-заправника. Але, за словами ветерана, водій у сьогоднішніх умовах, у разі потреби, швидко стає піхотинцем.

У 2022 році військкомат знову призвав Віталія - формувалася нова 66-а бригада...

- Професія в армії - це те, чим маєш займатися більшість часу. Але коли на полі бою бракує воїнів, зокрема, піхотинців, то всі мають виконувати наказ та посилювати цю ланку. Адже якщо немає піхоти - немає й фронту. Тож у ту мить, коли ти потрібен на лінії фронту як піхотинець, хоч ти танкіст, хоч водій, а маєш брати автомат і захищати рідну землю в бою.

За плечима Віталія служба на Донеччині та Луганщині.

- Тримали оборону під Кураховим і Пісками. Вважаю, що народився в сорочці, бо вижив. Як і мій колега по взводу - у нього взагалі унікальний випадок: ворожий танк цілив прямою наводкою, та боєць у той момент спіткнувся. І, як виявилося, дуже вдало - снаряд пройшов по дотичній і ніби відскочив від нього, лише зачепив бронежилет солдата… Якби хтось розповів таке, не повірив би, але я бачив це на власні очі.

Після важких оборонних боїв під Кураховим частина Віталія мала йти на ротацію. Та плани змінилися - бригаду відправили воювати на позиції біля Лиману. Тоді це місто на Донеччині вдалося відбити досить швидко. Пішло просування вглиб окупованих територій і вже за кілька днів за спинами бійців були кілометри відвойованої у ворога рідної землі. Ветеран розповів, що лише за документами дізнався, що воює на Луганщині.

- Розрізнити щось тоді було складно, усе зруйноване, знищене. Будівлі, десятки одиниць ворожої техніки, вщент розбиті мости й дороги - такий-от почерк "руського міра". Досі не розумію, як тоді лишився живий, адже моя позиція була найпершою на ворожому шляху. Вони пішли на нас о пів на п'яту ранку величезними силами. Бій тривав до шостої тридцять. Кількістю загарбники завжди переважають наших. Ми тримали посадку у два з половиною кілометри, нас було 16 бійців. Ворог почав щільно розстрілювати наші позиції з кулемета, поранили побратима… Я його прикрив. Поранили мене... Побратим вийшов сам, а я за ним трохи виліз, а потім хлопці мене винесли.

Згадує Віталій і собаку Пуфа, який ніс із ним службу до поранення. Знайомство з чотирилапим було таким: на  блокпосту неподалік фронту був обстріл і до захисників прибилося цуценя.

- Я був на автомобілі, то вони й запропонували - не хочеш врятувати? А воно таке щире, мале, кумедне, на долоню влазило. Налякане війною. Як не взяти? Не породистий, звичайний дворняга, але відданий і щирий пес виріс. Всі називали своїх псів "Патрон", а я назвав по-домашньому - Пуфіком. Пес переносив усі перипетії бойової служби, був і на позиціях, і в окопах…

Як і тоді, зараз на фронті важко та гаряче. Ветеран спілкується, ділиться думками й досвідом із побратимами, які на передовій. Бо добре слово, емоційна підтримка важливі й для нього тут, й особливо для них.

- Саме воїни на передовій - вістря нашої боротьби, міць і боєздатність, яких маємо забезпечувати та підтримувати з тилу, - переконаний Віталій.

Зараз про Віталія турбується дружина - після повернення з війська воїн став з нареченою на рушник.

Запитую, чи складно було повернутися до мирного життя, до професії?

- Із 2020 року я працюю на "Миронівській птахофабриці". Роботу свою знаю та звик до неї. Після демобілізації повернувся в колектив, адже компанія зберегла моє робоче місце. Люди за цей час трохи змінилися, обов'язків не менше, але все встигаю. Іноді, коли на роботі втомишся, забуваються воєнні будні, ніби все так і було, без війни. Та то лише на мить. Ніде намагаюся не акцентувати на своєму статусі ветерана. Але все ж є на підприємстві увага до цього. Як і всюди в суспільстві є ті, хто ментально близький до ветеранів, хто розуміє, через що вони пройшли.

- Що варто зробити для ветеранів, аби помогти їм швидше адаптуватися?

- Це непросте питання для кожного ветерана, та й для фахівців також. Адже тут все дуже індивідуально. Потрібно знайти себе, зрозуміти власні потреби та почуття, бо війна кожному дала окремий тягар. Комусь на першому плані - поправити здоров'я, іншим важливе спілкування, родинне тепло…

- Яку маєте мрію?

- Знаєте, всі мої мрії, крім одної, здійснилися. Повернувся з війни, придбав будинок, одружився на прекрасній жінці. Є робота, господарство та лад. Їздили нещодавно з колегами-ветеранами із МХП на риболовлю в село Водяники. Познайомилися, поспілкувалися, відвели душу - дуже сподобалося. Та коли літав коптер, який знімав відео, одразу ніби електрострум по тілу пробіг, - відчув непереборне бажання його збити. Ніби повернувся на бойову позицію. Ця мрія, яка ще не збулася, - Перемога України і щоб війна закінчилася. Щоб наші рідні ніколи не бачили її жахіть.

Бути поруч із ветераном

У компанії, де працює Віталій Бондаренко, діє програма підтримки військових, ветеранів та їхніх родин "МХП Поруч". Вона містить широкий спектр питань, починаючи з відновлення фізичного здоров'я, й до надання правової та матеріальної допомоги тощо.

Координаторка із взаємодії з військовими та ветеранами "Миронівської птахофабрики" Наталія Чупилка розповіла, що потреби у ветеранів, які повернулися з війни, різняться.

- Хтось повертається з інвалідністю. Та й проблеми із здоров'ям у кожного свої. Наприклад, у Віталія Бондаренка внаслідок поранення є проблеми з ногою. Нещодавно він пройшов лікування й наразі ми вивчаємо рекомендації - можливо, запропонуємо ще реабілітацію. Також для нього гостро стоїть питання зміни робочого місця. Працюємо над цим спільно з командою з роботи з персоналом, підбираємо варіанти. Загалом це поширена ситуація, коли для ветеранів потрібно адаптовувати робочі місця чи створювати нові.

Програма "МХП Поруч" якраз і спрямована на таку адаптацію чи можливість перенавчання, щоб надати людині посильну і в той же час затребувану на підприємстві роботу. Також важлива психологічна, ментальна підтримка - задля цього у нас працює корпоративний психолог, який може допомагати.

Зараз на "Миронівській птахофабриці" працюють 60 ветеранів. Багато хто з них потребує різної підтримки, тож ми займаємося кожною історією індивідуально. Разом із тим, ми знаємо, що це лише початок - згодом до нас повернеться велика кількість ветеранів. Ми вже готуємося до цього, аби кожен відчув, що програма діє чітко і в його інтересах. Що МХП - дійсно поруч.

- Чи завжди ветерани налаштовані на співпрацю?

- Не все одразу. Людині потрібен час. Спочатку можна почути від ветерана коротке: "Та немає чого розказувати, мені нічого не потрібно…". А вже у більш тривалому спілкуванні людина стає більш розкута й ділиться думками, переживаннями. Насправді ж уся програма "МХП Поруч" та зусилля координаторів спрямовані на те, щоб знайти ці "ключики" до потреб ветеранів та допомогти їх вирішити.

Думку колеги доповнив координатор із взаємодії з військовими та ветеранами Андрій Якимчук, який і сам є ветераном:

- Коли ветерани повертаються в цивільне життя, наша задача - максимально сприяти адаптації. Важливо також визначити потреби ветерана. Якщо було поранення - концентруємося на лікуванні та реабілітації, є питання правового характеру - надаємо юридичну підтримку тощо. Не забуваємо й про родини захисників: дітей відправляємо на відпочинок чи оздоровлення, органі-зовуємо різне дозвілля, екскурсії.

Загалом Андрій переконаний, що питання адаптації ветеранів у мирному житті - справа спільна:

- Разом ми можемо підтримувати ветеранів ефективніше, тож важливо, щоб увага була всюди: у громаді, на роботі в колективі і, звісно, в родині.

Роман КИРЕЙ

(A)