ВІСТІ З ФРОНТУ. ВИПУСК №15 >>>>>

«Дніпрова Зірка» продовжує публікувати новини від наших земляків, які воюють в АТО. Рубрику «Вісті з фронту» канівські журналісти ведуть вже більше двох років. У травні ц.р. світ побачила перша частина книги «Лінія фронту Канів», в основу якої лягли історії, які ми розповідали читачам на сторінках газети. Нині до друку готується друга частина книги. Пропонуємо вашій увазі 15-й випуск рубрики «Вісті з фронту».

Найчастіше сниться родина і троє синів…

У березні  2015 року до ар-мії було мобілізовано 40-річного жителя села Сушки Володимира Лисака. В липні того ж року чоловік підписав контракт із Збройними Силами України до кінця особливого періоду. Зараз він служить молодшим сержантом у 72-й окремій механізованій бригаді.

Народився Володимир у селі Ліпляве. Батько хлопця працював водієм, а мати - бухгалтером. Потім родина переїхала до сусіднього села Сушки. Там Володя закінчив загальноосвітню школу й пішов до армії на строкову службу. 

Володимир Лисак ніколи не мріяв стати військовим, на життя заробляв мирною професією будівельника. Він був тричі одружений, але, на жаль, доля склалась так, що нині чоловік один. Від шлюбів у нього народилися троє чудових синів, з якими він підтримує постійний зв'язок. Найбільше чоловік спілкується із своїм молодшим сином - семирічним Родіоном. Гарні стосунки і з старшим сином Владиславом, і з середнім Костянтином.

- Коли розпочалася війна, я вирішив піти на фронт. Щоб пристосуватись до нових умов в армії, мені знадобилося небагато часу. Усі ми швидко адаптувались та стали  до роботи, - розповідає Володимир. - Удень служба триває по 6-8 годин, але в будь-який момент може пролунати сигнал тривоги, тому розслаблятися тут не можна ні вдень, ні вночі - ми повинні повсякчас бути готові дати відсіч противнику. Наразі наш підроз-діл знаходиться в Авдіївці. Наше завдання - артилерійська роз-відка, - розповідає солдат.

На фронті Володимир познайомився з багатьма  солдатами із різних областей України й знайшов доброго друга -  Миколу Колісника, який служить із ним в одному підрозділі.  

- Ми живемо в одному з покинутих будинків в Авдіївці. Кухарів у нас немає, тому готуємо, що вміємо. Сьогодні на сні-данок у нас був омлет із ковбасою. Продуктами наш підрозділ забезпечений добре, їмо смачно й ситно, не скаржимось. Зимовим одягом ми також забезпечені. Мороз вже підкрадається до нас, але солдати не мерзнуть, - розповідає Володимир.

- На відпочинок у нас особливо часу немає. Зазвичай у вільні хвилини ми займаємося побутовими справами - перемо речі, прасуємо їх, перевіряємо стан техніки, готуємось до робочого дня. Але якщо випадає така нагода, читаємо газети, або дивимось фільми в інтернеті. Я люблю читати книжки. Здебільшого фантастику чи пригодницького жанру, -  розповідає Володимир.

На запитання "Що вам найчастіше сниться на війні?" Воло-димир відповів, що найчастіше у снах він бачить сім'ю та дітей. За ними чоловік сумує найбільше. Молодший брат Леонід підтримує старшого брата Володимира - передає посилки, телефонує та цікавиться, як іде служба. Постійно турбується про нього і батько. І хоча зараз Володимир далеко від дому, в його серці завжди рідні та близькі люди - сини, батько, брат.

Їхав потягом із фронту солдат…

Учора, отримавши редакційне завдання, я дзвонила нашим солдатам на передову. До двох додзвонилася відразу. Третій не відповідав. Я декілька разів його набирала... Абонент був поза зоною. Набирала номер ще. Поза зоною… До душі закрадалася тривога… Нарешті мобільний оператор з'єднав нас. Слухавку взяв молодий чоловік. В телефоні було чутно стукіт коліс. Це потягом із фронту повертався наш земляк, канівець, солдат Юрій Кулаков. Нарешті. Додому. Живий і неушкоджений.

Тим часом під стукіт коліс Юрієві згадувалося життя. Як у березні 2015 року листоноша принесла повістку з військкомату. Як він швидко зібрався і вже за два дні був у Запоріжжі, у розташуванні 55-ї окремої артилерійської бригади. Як проходив службу, як разом із хлопцями хотів до АТО, але їхню частину тримали в тилу, казали: ви потрібні тут. Як, прослуживши рік, повернувся додому. Як обдумував свою подальшу долю і таки вирішив піти на фронт.

Буквально через місяць після демобілізації Юрій підписав контракт із ЗСУ і знову одягнув військову форму.

Цього разу Юрія направили до 72-ї механізованої бригади. Його служба проходила в селищі Верхньоторецьке Донецької області, що розташоване безпосередньо в зоні бойових дій.

Ми довго говорили з Юрієм по телефону. Ось що він розповів кореспонденту "Дніпрової Зірки".

- На фронті страшно й важко, - говорить Юрій Кулаков. - Кривлять душею ті, хто бадьоро розповідає про службу в АТО. Ми жили в бліндажах. Спали по 3-4 години на добу. Постійні обстріли й вибухи не давали можливості для спочинку. Ми увесь час були напоготові. Вночі на чергуванні, коли поблизу розривалися артилерійські снаряди, в голові була одна молитва: "Бо-же, нехай усі наші залишаться живими й неушкодженими". Ли-ше на Бога була надія.

На жаль, з командирами нам, м'яко кажучи, не пощастило. Ставлення до бійців з їх боку досить часто було формальне, а в деяких випадках байдуже. Пригадуються випадки, коли в нічну роз-відку посилали солдатів без належного обладнання, без тепловізорів, знаючи, що в зоні їхньої уваги на ворожих позиціях перебувають добре оснащені й навчені вояки.

Юрій з болем згадує, як на війні загинув його друг 33-річний Дмитро, котрий був родом з Черкащини. Здавалося, у чоловіка все життя попереду. Здавалося, ще трохи і все це закінчиться. Так багато мріялось зробити в житті. Але війна, як зла мачуха, забрала Дмитра…

- Вільного часу в нас майже не було, - продовжує Юрій. - Ми постійно були в напрузі: вдень тримали оборону, вночі заступали на чергування. Вранці та ввечері чистили зброю та готували її до бою. І так щодня.

На фронті солдатам дуже не вистачало домашнього тепла. Юрій розповів, що часто згадував свою родину - мамину ласку і батькову музику (його батько Віктор Миколайович - відомий канівський музикант, багато часу присвятив роботі в вокально-інструментальному ансамблі). Не падати духом на фронті допомагали бойові товариші, вони також сумували за сім'ями, але разом хлопці підтримували одне одного та допомагали в скрутну хвилину.

…Потяг під'їжджає до Києва. Звідти автобусом до рідного Канева. Контракт закінчився і молодий солдат повертається додому. Його зустріла вся родина: брат із дружиною, батько й мати, які з нетерпінням чекали сина.

Тепер для Юрія починається нове життя. Можливо, він буде працювати за фахом, який отримав, закінчивши Білоцерків-ський аграрний університет. Можливо, повернеться до будівельної справи, якій уже присвятив частину свого життя. А може, стане у пригоді диплом, отриманий у Канівському коледжі культури й мистецтв. Яку б роботу він не обрав у мирному житті, ясно одне - війна змінила його поняття про життя докорінно. Він гідно проніс естафету військовослужбовця від прадіда, діда, батька, кожен з яких у свій час, служив в армії, стояв на захисті Вітчизни.

Ми проходимо випробування війною… 

47-річний житель села Межиріч Вадим Драбовський у жовтні 2016-го підписав контракт із Збройними Силами України на півроку. Нині він служить у десантно-штурмовій бригаді. Розташування військового підрозділу - в районі села Розівка Запорізької області, що знаходиться неподалік лінії фронту. Тут чоловік уже прослужив близько місяця у званні старшого сержанта. Нещодавно він прибув додому у відпустку, аби побачитись із сім'єю, погостював і знову повернувся на службу. Тепер Вадима направлено до міста Миколаїв, де розташована військова база бригади.

Його молодший брат Олексій також служив у складі цієї бригади. Він живе в Черкасах. 2014 року Олексій пішов до армії добровольцем. Прослуживши рік, повернувся додому й зараз працює на попередньому місті роботи на меблевій фабриці. Слідом за братом на службу заступив і Вадим.

- Умови в армії набагато кращі, ніж тоді, коли служив брат, - розповідає Вадим Драбовський. - Ми живемо в військових казармах, нас добре годують. На перше - борщі, супи, розсольники, на друге - каші, м'ясо. Згущене молоко, сир, печиво, цукерки - усе є. Готують смачно, як удома.

Екіпіровкою солдати також забезпечені. Нещодавно вони отримали шапки, взуття, рукавиці, усе зимове, тепле.

- У нас у бригаді панує повне взаєморозуміння, - говорить Вадим, - кожен солдат у момент, коли товаришу потрібна допомога, завжди готовий підставити плече. Командири також допомагають, забезпечують під-розділ усім необхідним, піклуються про наше здоров'я та життя.

В юності Вадим проходив строкову службу в армії. Згодом одружився. Дружина Ольга народила чоловікові трьох чудових дітей - доньку Анжелу та двох синів Романа та Іллю. За фахом Вадим учитель фізкультури. До речі, батьки чоловіка також  працювали у школі. Мати - вчителем фізики, батько навчав сільських дітей водійській майстерності. Пропрацювавши деякий час у школі, в пошуках вищої зар-платні Вадим перекваліфікувався в будівельники.

Обидва діди Вадима Драбовського воювали в період Другої світової війни. Але чоловік каже, що вирішив піти на фронт не з цієї причини. Скоріше тому, що вважає це закономірним вчинком свідомої людини.

- Жителі населених пунктів, котрі знаходяться далеко від лінії фронту, не відчувають війну так, як відчувають мешканці прифронтових міст і сіл. Перебуваючи в Розівці, я дізнався, що звідти на війну пішло більше 50-ти людей. А з мого рідного Межиріча - не набереться й десятка. Це підтверджує той факт, що рівень свідомості та патріотизму в людей не по всій території країни однаковий. Ті, хто живе поблизу лінії фронту, краще розуміють, що їм самим треба захищати свої домівки від окупантів, а не чекати, що це за них зробить хтось інший. А багато з тих, кого безпосередньо не торкнулась війна, вважають, що можна й далі жити за принципом "моя хата з краю".

Чоловік переконаний, що зараз ми проходимо випробування війною. Коли кожен з нас зрозуміє, що зараз необхідно покинути усі міжусобні сварки та об'єднатися усією країною, аби дати відсіч ворогові, тільки тоді ми зможемо перемогти й жити у вільній, процвітаючій, економічно незалежній Україні. 

Із солдатами спілкувалася 

Анастасія БРУСЛІНОВСЬКА