ВІСТІ З ФРОНТУ. ВИПУСК №12 >>>>>

Уже більше двох років кореспонденти "Дніпрової Зірки" підтримують зв'язок із нашими земляками, які служать у зоні проведення АТО. У травні цього року на основі газетних публікацій вийшла книга "Лінія фронту Канів". Наразі пишеться друга її частина. Сьогодні ми пропонуємо увазі читачів черговий випуск нашої рубрики, яку підготувала молода канівська журналістка Єлизавета Капітан. Випуск присвячуємо всім захисникам Вітчизни.

Бабця із сапою на городі - ознака фронтового затишшя

Інженер-технолог за спеціальністю, голова правління громадської організації "Волонтер. К." Валентин ІВШИН наразі перебуває в госпіталі та чекає на демобілізацію, указ про яку нещодавно підписав Президент Петро Порошенко.

Воїн сподівається, що йому вдасться повернутися додому до свого дня народження, який він відзначає 23 жовтня. До мобілізації Валентин Івшин займався волонтерською справою, спільно із однодумцями збирав продукти, кошти, ремонтував автомобілі для АТО.

Після мобілізації одразу був направлений до військової частини. Перший тиждень відслужив у Сєвєродонецьку, згодом його підрозділ було переведено в селище Очеретяне, де в той час точилися запеклі бої.

- Командування  поставило перед нами завдання - перевезти вціліле медичне обладнання із розбомбленої лікарні, яка потрапила під обстріл, у безпечне місце. Ми евакуювали обладнання упродовж трьох днів. У цей час із боку сепаратистів не припинявся мінометний обстріл, одночасно працював ворожий снайпер, - розповідає Валентин. - Ми вдягли на себе бронежилети, каски, додатково прикривалися бронежилетами. Тоді ми ще  не розуміли, що від снайпера ні каски, ні бронежилети не врятують.

Валентин Івшин розповів, що в солдатів є свої "прикмети". Упродовж декількох місяців бійці спостерігати за літньою жінкою, що проживала неподалік від місця їх дислокації. Її син воював на боці бойовиків. Наші солдати помітили: поки господиня садиби працює із сапкою на городі, обстріли не починаються. В цей час хлопці могли спокійно готувати їсти, ремонтувати техніку, прати та займатися своїми справами. Щойно бабця зникала з подвір'я, очевидно отримавши звістку від сина-сепаратиста, починалися масовані обстріли. Ця прикмета збувалася майже із стовідсотковою вірогідністю.

Після того, як Валентина перевели з посади водія на посаду заступника командира з технічної частини, вільного часу в нього майже не залишилося.

- Я постійно займаюся організаційними питаннями: пошуком техніки, запчастин. Раніше, коли вільного часу було достатньо, ми з хлопцями іноді навіть рибалили на каналі, - каже Валентин Івшин. - Але згодом мені вже було не до цього.

Він розповідає, що чим ближче демобілізація, тим сильніше хлопцям кортить додому.

- Перші вісім місяців після мобілізації думаєш лише про те, як вижити. Звичайно, настрій бойовий. А вже останні два місяці до "дембеля" всі думають про те, як повернуться додому, - говорить воїн.

Сам Валентин після повернення додому, де на нього чекають дружина та двоє синів (старший нині проходить військову службу в Києві), планує влаштуватися на роботу. Наразі вже два канівських підприєм-ства запропонували йому робоче місце.

У 42-річному віці складно звикнути вдень і вночі тримати в руках зброю

41-річний канівець, старший лейтенант Роман КОМИШАНОВ стоїть на захисті України більше року. Він розповідає, що призвичаївся до фронтових умов, завдячуючи військовим навчанням, які йому довелося пройти. Воїн здобував навички й покращував уміння в навчальних  частинах і на полі-гонах у Львові, Білій Церкві, Рівному, Миколаївській і Херсон-ській областях.

У зоні бойових дій Роман знаходиться із початку літа цього ро-ку. Найбільше йому запам'яталися виїзди на бойові завдання, коли солдати наражалися на небезпеку, рухаючись під постій-ними обстрілами "гра-дів" і вибухами мін.

Для облаштування фронтового життя Роман разом із бойовими товаришами власноруч побудували бліндаж, перекрили його, провели всередину світло. 

- Досить складно на 42-му році життя призвичаюватися постійно тримати автомат чи пістолет напоготові. Із зброєю доводиться і служити,  і їсти, і спати, - каже Роман.

У вільний час чоловік разом із іншими військовими полюбляє зіграти у футбол.

- Неподалік від нашого бліндажа є футбольне поле. У вільний час із командою бійців із сусідньої батареї ми провели футбольний турнір. Розваг у зоні АТО не багато, тому для солдатів цей захід був і відпочинком, і фізичною підготовкою, і розвагою. Я, як і більшість моїх товаришів, веду здоровий спосіб життя, не вживаю алкогольних напоїв, не палю, - каже старший лейтенант.

Настрій у Романа та його побратимів бо-йовий. Водночас чоловіки, які прослужили більше року, очікують повернення додому. Вдома на Романа чекає дружина, 6-річний син та батьки.

- Особливо мого повернення чекає батько. Йому вже 87 років і він дуже переймається тим, що я знаходжуся в небезпеці, - розповідає Роман.

Після війни чоловік планує повернутися на роботу в аеропорт "Жуляни", де він досі працював і відповідав за організацію авіаційних перевезень. А ще хоче більше часу проводити з родиною. Роман зізнається: на фронті він зрозумів, що найголовніша  цінність - щодня бачити свою родину та проводити якомога більше часу із близькими людьми.

«Дуже хочу обійняти дітей…»

За словами 39-річного канівця Олега ПАЛІЯ, звикнути до бойових умов, із якими він зіштовхнувся після мобілізації, та прожити перші півроку служби було не складно. Труднощі виникли із настанням зимових місяців.

- Було і холодно, і голодно. Воду пили із льодом, картопля перемерзала і була несмачна. В таких умовах переносити застуду та вірусні захворювання було надзвичайно важко, - розповів чоловік.

- Удень, коли постійно рухаєшся, можна було ходити в армійському обмундируванні, а от надвечір і вночі необхідно було додатково утеплятися. Забезпечували себе теплими речами самостійно. Багато чого передала родина, друзі й знайомі. Допомогло й підприємство, на якому я працював до мобілізації, - розповідає Олег.

Нещодавно частину, де служить Олег, перевели в Луганську область. На момент нашої телефонної розмови чоловік знаходився в наряді, охороняв бойову техніку.

Вдома Олега чекає дружина та двоє дітей - 13-річний син Святослав та 6-річна  донечка Яна.

- Дуже хочеться обійняти дітей, - зізнається солдат.

чоловік сам прийшов до військкомату за повісткою

51-річний канівець Михайло МОСКАЛЕНКО в дитинстві мріяв стати льотчиком. Він навіть спробував вступити до військового училища, але не пройшов за конкурсом. Натомість вступив до педагогічного інституту, де здобув вищу освіту і спеці-альність учителя фізкультури. Після інституту Михайло служив у прикордонних військах, а повернувшись із армії, став працювати в школі вчителем фізкультури і початкової військової підготовки, трудився на станції юних техніків, де вів гуртки.

Коли на сході України почалася війна, чоловік довго чекав повістки в армію, але її не приносили. Тоді Михайло сам прийшов до військкомату, аби дізнатися, чому його не призивають до армії. У військкоматі відповіли, що його зняли із військового обліку за віком. Відтак Михайло написав заяву про поновлення його на обліку.

- Я не міг спокійно дивитися на те, як вмирають молоді хлопці на Майдані і на війні. Відчував, що як справжній чоловік із до-свідом теж маю бути там і боронити Укра-їну від агресора, - розповідає Михайло Москаленко. - Потрапивши на фронт, я був приємно вражений тим, що на захист держави стала велика кількість молодих, патріотично налаштованих людей. Ці хлопці готові віддати за Україну найдорожче - життя.

Михайло розповідає, що українські військовослужбовці за час війни навчилися військовій справі - вміло користуються зброєю, технікою, грамотно воюють.

- У нашій частині служать солдати з усієї України. Всі ми однодумці. Нас об'єднує спільна ідея. Тут неважливо, звідки ти родом, - говорить боєць.

На думку Михайла, військовий конфлікт на сході потроху вщухає. Принаймні на лінії фронту, в тих місцях, де дислокується частина, в якій він служить, стає спокійніше.

- Хочеться вірити, що політики домовляться, й війна припиниться. Хоча впевнений, що смерті на цій території будуть ще не один рік. Люди будуть гинути на розтяжках і мінах, як це було після Другої світової війни. На те, щоб зробити цю територію придатною для життя піде не один рік, - зауважив Михайло.

Чоловік говорить, що солдатам, котрі зараз знаходяться у зоні проведення бойових дій, важливо, щоб їх пам'ятали і підтримували друзі, земляки та й просто небайдужі, адже саме заради того, щоб український народ жив у мирі й не чув пострілів і вибухів, солдати ризикують своїм життям.

51-річний Михайло Москаленко стоїть на сторожі нашого мирного життя вже 14 мі-сяців. Він зізнається, що дещо втомився, адже на захисників покладена велика відповідальність. Щодня їм доводиться витримувати значні навантаження. Михайло сподівається, що до свого дня народження, який він відзначає 6 листопада, він повернеться додому й побачить свою родину. На його по-вернення із нетерпінням чекають дві дочки. 

Із солдатами спілкувалася

Єлизавета КАПІТАН