ВІСТІ З ФРОНТУ. ВИПУСК №11 >>>>>

Війна - важкий труд, виснажливі випробування, відповідальність, ризик для життя і здоров'я. Воїнам завжди потрібна підтримка рідних і близьких, які чекають на них удома. Як з'ясувалося, воювати пліч-о-пліч із сином, дружиною, братом легше, ніж хвилюватися за них удома. Про це кореспонденту "Дніпрової Зірки" розповіли воїни, котрі пішли на фронт добровольцями, аби підставити на фронті плече своїм рідним. 

Син отримав повістку,  і батько пішов за ним… 

Канівець Борислав Каптур повернувся додому з АТО (де провів близько 13 місяців) декілька днів тому. У 2015 році синові Борислава 22-річному Романові прийшла повістка із військкомата. Хлопець пішов в армію, а слідом за ним відправився й батько.

Багато років тому Борислав Каптур подався із Канева до Києва на заробітки. Коли знайшов підходящу роботу, забрав до себе дружину й сина. Працював у приватній житлово-експлуатаційній конторі, де, подорослішавши, згодом почав трудитися і син Роман.

- Мій син - десантник. Проходив строкову службу в 95-й окремій аеромобільній бригаді. Тож коли отримав повістку, одразу пішов на фронт, - розповідає Борислав. - Я вирішив, що мушу підтримати сина та йти воювати разом із ним. Пішов до військкомата, записався добровольцем. Попросився до підрозділу, в якому служив Роман.

Батько й син Каптури стали у війську артилеристами. Син - командиром протитанкової гармати, батько - водієм-механіком артилерійського тягача.

- Після навчання нас розподілили до артилерії. Дев'ять місяців ми простояли біля села К. в Донецькій області, за декілька кілометрів від передової. Нас жартома називали "хлопцями за викликом" - якщо потрібно було відбити ворожу атаку, ми виїжджали, завдавали удару й поверталися назад, - розповідає батько. - Із Романом були майже весь час поруч. Присутність сина додавала тривоги, я відчував відповідальність за нього. Але якби я залишився вдома, нервував би ще більше. Ми не голодували, нам привозили і тушонку, і м'ясо. В села К., на околиці якого стояла наша частина, була ферма, де вирощували овець. Ми ділилися із селянами продуктами, які були в нас, вони, у свою чергу, пригощали нас бараниною, - говорить Борислав Каштур. - Зброя в нас була не нова - гармата, командиром якої служив мій син, була його ровесницею. Але перебирати на війні не доводилося. Вчилися воювати із тією технікою, яка була доступна. Командирами в нас були такі ж, як і ми, мобілізовані. Досвіду військових дій ніхто не мав. Жили дружно. Чи  командир, чи рядовий, - різниці між нами не було.

- Додому я повернувся недавно, ще не встиг звикнути до мирного життя. Тут усе здається дивним, особливо тиша, - каже Борислав. - Мої рідні зустріли мене в Миронівці, були дуже раді бачити живим і здоровим. Дружина й син Роман, котрий повернувся трохи раніше, раді, що наша родина знову разом. Я планую чимскоріше вийти на роботу, аби бути серед людей. Хочеться повернутися до звичного життя, до колективу.

Син Борислава Роман, котрий демобілізувався декілька місяців тому, говорить, що служити із батьком йому було дуже комфортно.

- У нас із батьком завжди були добрі, довірливі стосунки. До війни ми працювали на одному підприємстві, тож звикли постійно бути поруч. Батько підтримував, підбадьорював мене. Гірше було мамі, яку ми залишили вдома одну. Вона хвилювалася, мабуть, вдвічі більше за інших мам і жінок, оскільки на війні були двоє її рідних людей. Вона навіть захворіла через це - стало боліти серце. Але коли я повернувся, її стан покращився. Тепер додому повернувся й батько, мама стала ще щасливішою, - розповідає Роман Каптур.

- Чому я пішов на війну? Колись у дитинстві чув такий вираз: "Нашу Батьківщину топче ворог, ми повинні її захистити", - тому й пішов. Інакше в нас, десантників, не може бути, наше гасло - ніхто крім нас. Про повітряно-десантні війська я мріяв, мабуть, років з 15. Навіть воєнком переконував мене, мовляв, навіщо тобі той десант, там тебе ганятимуть, навантаження буде велике. Але я наполіг і потрапив до 95-ї аеромобільної бригади, чим дуже пишаюся.

Десантники своїх не кидають, у цьому я впевнений. Вже на війні до нашої частини приїздив Костянтин Анісімов із Канівського союзу ВДВ разом із іншими хлопцями. Пам'ятаю, як вони нам допомагали. Одного разу привезли величезний ящик консервованої каші з курятиною, яку виготовили в Каневі. Каша була дуже смачна.

Роман розповів кореспонденту газети про свій перший бойовий виїзд. Було це на початку минулого літа. За декілька кілометрів вогнева точка ворога стала на заваді просуванню наших військ. Артилеристи отримали наказ знешкодити її.

- Коли збиралися на завдання, усі трималися бадьоро, але коли сіли в машину й виїхали, усі позамовкали й замислилися кожен про своє. На війні ніколи не знаєш, чим усе закінчиться. Ми успішно знешкодили ворога й у пов-ному складі повернулися в розташування частини. На зворотному шляху настрій у хлопців покращився. Прибувши у розташування, всі похапали свої телефони й почали дзвонити додому рідним, аби повідомити, що з ними все гаразд, - розповідає солдат.

Роман Каптур говорить, що колеги по роботі в ЖЕКу тепло зустріли його після повернення з АТО.

- Усі мене обіймали, казали, що я молодець. Було дуже приємно. Приємно, що поки я був в АТО, мої друзі не забували мене, щодня телефонували, підбадьорювали. Моя бабуся Тамара Павлівна телефонувала мені по два рази на день, хвилювалася. Вона провела на війну трьох солдатів - мене, свого сина (мого батька) й мого двоюрідного брата Сергія, який також нещодавно повернувся з фронту. Тож бабуся нарешті може не хвилюватися за нас. 

Пліч-о-пліч

Канівці Анатолій та Вадим Варламови також служать в артилерії. Батько й син підтримують один одного на фронті та в житті. Навіть у відпустку вони прийшли разом. Анатолію Варламову 55 років. Він пішов до військкомату добровольцем, коли повістку отримав його 32-річний син Вадим.

На запитання, чи важко воювати разом із сином, Анатолій відповідає: "Головне, що я поруч із ним. Я не зміг би залишатись вдома, поки він на війні".

Наразі Анатолій - командир гармати, а його син Вадим - навідник. Їм неод-норазово доводилося прикривати артилерійським вогнем наших солдатів на передовій.

- "Сєпари" стріляють у наш бік без розбору, не прицілюються. В результаті їхні снаряди часто потрапляють у будинки мирних жителів. Гинуть старі люди, діти. Наше завдання - відповідати на ворожі обстріли, знешкоджувати їхні вогневі точки. Коли ми приходимо на допомогу хлопцям на передовій, де в основному воюють 20-річні солдати, вони завжди дякують нам за роботу. Гармати в нас не нові, але стріляють прицільно, - розповідає Анатолій Варламов.

Декілька днів тому батько й син Варламови приїхали до Канева у від-пустку. Вадим одразу подався із родиною на природу, Анатолій вирішив допомогти старенькій матері біля хати по господарству.

- Мама дуже тепло зустріла мене, розплакалася. Довелося заспокоювати. Тепер хочу переробити багато роботи, аби допомогти їй. За декілька днів ми з Вадимом повернемося в Донецьку область. До кінця терміну мобілізації залишається ще два місяці, після чого, сподіваюся, прийдемо із сином додому.

У телефонній розмові із кореспондентом "Дніпрової Зірки" Вадим Варламов зізнався, що рік тому не міг уявити, що стане навідником гармати. Військова наука давалася чоловікові нелегко, але з часом солдат втягнувся й звик до військових умов. Тепер вони з батьком - надійна команда гармати.

Декілька місяців тому під час короткої відпустки у Каневі Вадим Варламов одружився. Тепер його повернення з війни у Каневі чекають кохана дружина Наталя та її (а тепер уже їхні спільні) діти Руслан і Вероніка. Цей факт надихає воїна. А ще Вадим Варламов вдячний батькові за те, що той у нелегку хвилину підставив йому своє батьківське плече.

- Із підтримкою рідної людини на фронті спокійніше і надійніше. Мало кому доводиться воювати із рідним батьком, - говорить Вадим Варламов. - Мені у цьому плані пощастило. 

Оновити почуття й зміцнити подружні стосунки Ларисі та Олександру Прохоренкам із Межиріча допомогла армія 

Медсестра Лариса Прохоренко пішла до війська в серпні 2015 року. Залишивши хату й господарство в Межирічі на чоловіка та молодшого сина, жінка вирішила докорінно змінити своє життя. Вона стала на фронті медсестрою в медичній роті.

Наразі підрозділ, в якому проходить службу Лариса Прохоренко, знаходиться в Станично-Луганському районі Луганської області.

- Зараз на нашому напрямку відносно спокійно. Боїв немає, у наш бік пері-одично пострілюють, але не прицільно. Тож роботи в медиків зараз небагато: турбуємося про здоров'я солдатів, навчаємо їх надавати першу допомогу пораненим, іншу роботу виконуємо. Сьогодні вихідний, і я готую пельмені для наших хлопців, - розповідає під час телефонної розмови Лариса.

Декілька місяців тому до війська пішов і чоловік Лариси Олександр. Тепер подружжя Прохоренків несе службу в одній частині (таке право надається подружжям та родичам за законом).

- Трохи тривожно за дітей, котрі залишилися вдома, хоч вони й дорослі. Сподіваюся, що наша з батьком від-сутність піде їм на користь, стануть від-повідальнішими, самостійнішими, - говорить Лариса. - В цьому році вони вперше самі посадили город. Те, що чоловік поруч, для мене дуже важливо. Я відчуваю його підтримку. З іншого боку, як і кожна жінка, я маю турбуватися про чоловіка, готувати для нього, прати, тож і роботи додалося.

Удома в Межирічі Прохоренки залишили молодшого сина, який у цьому році закінчив навчання в профтехучилищі, де здобув професію кухаря-пекаря. Ще двоє дітей Лариси і Олександра вже дорослі й живуть окремо від батьків. Донька півтора року тому подарувала їм онука. Бабуся й дідусь щомісяця купують і відправляють йому поштою подарунки - іграшки, одяг, інші речі.

- Я дуже люблю онука Марка, - каже Лариса Прохоренко. - Нарешті з'явився чоловік, якого я можу любити просто за те, що він є, і балувати його подарунками. Звичайно, я дуже скучила за ним. Намагаюся допомогти доньці матеріально, аби хлопчик зростав у достатку.

Додому тут хочеться усім, і мені також. Особливо гостро я відчула це навесні, коли потепліло. З'явилося непереборне бажання посадити город. Навідуючись до місцевого магазину за продуктами, я часто перебирала пакетики з насінням, обирала різні сорти, мріяла, як садитиму помідори й інші овочі. Можна  було б завести невеликий город і тут, але на війні ніколи не знаєш, де будеш завтра. Відвести душу мені допомагає квітник коло місцевої школи, поруч із якою розташувалася наша медична рота. Коли трапляється вільна хвилина, приходжу туди, аби помилуватися трояндами.

Лариса розповідає, що свій задум змінити життя вона пов-ністю реалізувала. 50-річна жінка випробувала свої сили, й виявилося, що вона може приносити користь, бути потрібною не тільки своїм дітям і чоловікові, а й іншим людям.

- У свої 50 років я відчуваю себе на 25. Я помолодшала і духом, і тілом. Те, що я залишила домівку й пішла до війська, пішло на користь усій нашій родині. Я звільнилася від повсякденної рутини, діти стали більш відповідальними й подорослішали без мого щоденного піклування, чоловік також змінився, став більше мене цінувати.

Олександр Прохоренко говорить, що пішов служити заради того, щоб його сини мали можливість вчитися й працювати.

- Рано ще їм воювати, краще хай воюють дорослі чоловіки, такі як я, - говорить він. - Служба в нас проходить добре. Я - водій машини швидкої допомоги в медичній роті.

Коли Лариса пішла до війська, я почувався не дуже добре. Було відчуття, що мене покинули. Справа була навіть не в тому, що мені довелося самому виконувати роботу по господарству, яку до цього робила дружина. Мені Лариси не вистачало. Я зібрався й пішов до військкомату, аби бути поруч із дружиною. Коли побачив її у військовій формі, був вражений. Ми прожили разом 25 років, виховали трьох дітей, але я ніколи не думав, що вона в мене така сильна й цілеспрямована, - розповідає Олександр Прохоренко.

Під час нашої телефонної розмови Олександр перебував у відрядженні. Він зізнався, що за 10 днів, які провів без дружини, дуже скучив за нею.

- Зараз, на відстані, я мрію про те, як повернуся в розташування й посмакую її борщем. Для мене це велика підтримка - посеред війни мати затишний острівець, де почуваєшся як удома, - каже Олександр. - За 25 років подружнього життя нам з Ларисою на відпочинок часу ніколи не вистачало - ми працювали, виховували дітей, утримували господарство. Нещодавно в нас з'явилася спільна мрія - після війни поїхати удвох відпочити в Закарпаття. А у вересні ми плануємо разом приїхати з війни у відпустку, побачити ді-тей, побавити онука. Потім - ще півроку служби, а там, як Бог дасть…

Підготувала

Марія ГЛАМАЗДІНА