П'ятниця, 29 березня 2024 року 7:26
   Четвер, 28 березня 2024 року
  № 2024.13
 

Головна

Поточний номер
٠ Перша шпальта
٠ Тиждень
٠ Подробиці
٠ Суспільство
٠ Добра скриня

Фоторепортаж
Канівські блоги
Top-NET
Радіо “Канів”
Книгарня

Фотоконкурс
٠ Новий
٠ Архів

Редакція
Реклама
Передплата
Контакти
Безкоштовні оголошення
Де відпочити в Каневі

  Архів номерів

 

Реєстрація



Як ви оцінюєте якість послуг, що їх надає Канівське комунальне підприємство «Управління водопровідно-каналізаційним господарством» у співвідношенні до встановлених ним тарифів?
Найвища оцінка - високі тарифи відповідають високій якості послуг.
Середня оцінка - якість послуг терпима, тарифи могли б бути нижчими.
Низька оцінка - якість послуг незадовільна, нові тарифи суттєво б'ють по кишенях простих людей.
Результати


Курсы валют на PROext

Останній альбом про Перемогу
Автор: від 2 червня 2016 року

ВИПУСК №8 >>>>>

90-річні фронтовики Канівщини згадують, вірять, живуть

Солдат із душею поета

(розповідь про вчителя Григорія Маркіяновича КУЛИКА) 

Григорій Маркіянович Кулик народився 15 листопада 1925 року в с. Хмільна Канівського району Черкаської області. Закінчивши Хмільнянську семирічку, хлопець вступив до Бобрицького технікуму. Щойно він закінчив перший курс, як розпочалася війна

Після звільнення села від окупантів у квітні 1944 року 18-річного Григорія Кулика призвали до армії. До серпня новобранець проходив навчання в 13-у навчальному стрілецькому полку, а з вересня 1944 року був направлений на І-й Білоруський фронт у складі стрілецького полку, де був командиром мінометного розрахунку. На прориві оборони ворога на плацдармі річки Вісла Григорій Кулик мужньо підтримував наступаючі стрілецькі підрозділи, знищив дві вогневі точки, що заважали проходу піхоти. За звитягу був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.  Пізніше, у квітні 1945 року стрілок 2-ї роти 691-го стрілецького полку 383-ї дивізії Григорій Кулик за проявлений героїзм і мужність був нагороджений медаллю "За відвагу".

Після війни Григорій Кулик продовжив службу в армії й повернувся додому в 1950 році. Отримавши освіту вчителя, Григорій Маркіянович став до роботи в рідній Хмільнянській школі. Тут чоловік зустрів свою майбутню дружину. У шлюбі народилися двоє синів - Микола та Валентин.

Роботі в Хмільнянській школі Григорій Маркіянович віддав близько 16 років. Потім трудився в міському та районному відділах освіти, школі-інтернаті, директорував у Канівській школі №1. Після виходу на заслужений відпочинок Григорій Маркіянович став співати в хорі ветеранів, активним учасником якого залишався упродовж 20 років.

Розрадою душі ветерана Григорія Кулика була поезія. Григорій Маркіянович досліджував родовід Тараса Григоровича Шевченка й писав власні вірші, був членом літературної студії "Зорянка". Його поетичні твори вийшли друком у збірках "З доріг Кобзаревого краю", "Гори слави й любові" та в інших книгах.

Григорій Маркіянович Кулик залишив цей світ 10 березня 2016 року, якраз тоді, коли "Дніпрова Зірка" розпочала роботу над виданням "Останній альбом про Перемогу". 

Із осколком у серці

(розповідь про полкового розвідника Івана Пилиповича ГАЛУШКУ)

Іван Пилипович Галушка народився 5 березня 1925 року в селі Студенець Канівського району Черкаської області. Під час голодомору в 1932-1933 роках осиротів, залишившись із братом без батьківської опіки. Про хлопчиків турбувалося подружжя, яке перейшло жити в їхню хату після смерті рідних батьків. У Студенці Іван Галушка закінчив сім класів і пішов навчатися до технікуму в сусідню Бобрицю. Коли почалася війна, Іванові було 16 років.

Його мобілізували на збирання врожаю в Донбасі, а коли хлопець повернувся в рідне село, на Канівщині вже господарювали німці. Через деякий час Іван Галушка подався до партизанського загону, яким командував Володимир Кухарюк. Потім попросився в регулярну армію, де служив полковим розвідником. За бойові заслуги одержав орден Слави, три медалі "За відвагу".

Напередодні Дня Перемоги Іван Галушка отримав поранення. Один із осколків влучив солдатові в серце. Із осколком у серці Іван Пилипович Галушка живе й до сьогодні.

Повернувшись із фронту, він продовжив навчання у Бобрицькому сільськогосподарському технікумі. Згодом одружився, закінчив факультет садівництва Уманського сільськогосподарського інституту й залишився працювати агрономом у навчальному закладі.

Але подружжя знову чекав переїзд - на Донбас, де Іван Пилипович заснував опорний пункт розвитку садів-ництва, що було на той час великою дивиною в донецьких степах. У 1965 році Іван Пилипович захистив доктор-ську дисертацію. За досягнення в розвитку садівництва його було нагороджено орденом Леніна та орденом Трудового Червоного Прапора.

У 1982 році Іван та Євдокія повернулися до рідного Студенця. Через декілька років Іван Пилипович овдовів.

Троє дітей Івана Пилиповича подарували йому онуків, а ті, в свою чергу, - правнуків. Здоров'я 91-річного ветерана останнім часом почало підводити. Справлятися з недугами, бути оптимістом, жити і вірити йому допомагає друга дружина - Марія Прокопівна.

Життя присвятив військовій справі

(розповідь про майора Михайла Антоновича ВОРОБКАЛА) 

Михайло Антонович Воробкало народився 22 лютого 1925 року в селі Леськи Черкаського району Черкаської області. У селянській родині виховували трьох дітей. У 1940 році Михайло закінчив сільську школу й відправився у школу фабрично-заводського навчання (ФЗН) до Києва. У 1941 році учнів ФЗН перевезли до міста Дніпропетровськ, де групи були розформовані у зв'язку із початком війни. В цей час німці почали бомбардувати українські міста

Михайло повернувся із Дніпропетровська в село, окуповане німцями. Після визволення юнака призвали в армію. Він брав участь у Корсунь-Шевченківській битві. Протягом місяця новобранці допомагали військовим, готуючи необхідне спорядження для відправки на фронт. Потім молодих солдатів відправили на військові навчання до Сибіру. Михайло Воробкало опановував ази військової майстерності, готуючись воювати в мінометній батареї. Він пригадує, що, як і більшість новобранців, рвався на фронт, аби воювати із німцями, але військове керівництво було невблаганним - армії були потрібні висококваліфіковані спеціалісти військової справи, а не поспіхом навчені вчорашні школярі.

Наприкінці 1944 року майбутніх мінометників перевезли до міста Балта Одеської області, де, очікуючи відправки на фронт, солдати продовжували навчатись. Тут, в Балті, Михайло Воробкало зуст-рів День Перемоги.

Чоловік вирішив пов'язати своє життя із військовою справою. Він пройшов відбір і потрапив на службу до Центрального випробувального полігону.

У 1953 році Михайло Антонович одружився. Його військова служба проходила успішно.

Згодом він поїхав у Монголію, де впродовж декількох років допомагав будувати оборонні об'єкти. Повернувшись із Монголії, продовжив службу на полігоні.

М. А. Воробкало нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями "За перемогу над Німеччиною", "За бойові заслуги", іншими нагородами.

У 1980 році родина майора Михайла Воробкала переїхала до Канева. Тут Михайло Антонович влаштувався на роботу до Канівського військкомату, де працював до виходу на пенсію. Із дружиною Зоєю Аникіївною він виховав сина й доньку. 16 років тому Михайло Антонович овдовів. Наразі ветеран живе із дочкою та зятем, оточений увагою та любов'ю. Він має  двох онуків і правнука. 

Розміновував околиці Ленінграда

(розповідь про сапера Василя Івановича ПІДДУБНЯКА) 

Василь Іванович Піддубняк  народився 12 березня 1927 року в селі Любомирка Чечельницького ра-йону Вінницької області. У батьків колгоспників він був середнім із трьох синів. Старший брат Василя Піддубняка пішов на фронт у 1941 році. Звідти він повернувся інвалідом - втратив ногу. Після звільнення села від окупантів у 1944 році 17-річного Василя призвали в армію

Новобранця відправили навчатися саперній справі в Ленінградську область. Навчання тривало близько двох місяців. Після навчання з солдатів була сформована саперна рота. Завданням бійців було очищення від вибухонебезпечних предметів території Ленінградської області. Роботи саперам вистачало. Майже щодня солдати підривались на залишених німцями мінах, гинули, отримували поранення, контузії. Через півтора роки після формування підрозділу із 280 бійців у живих залишилось лише 43.

- У той час на околицях Ленінграда гинуло багато дітей, - розповідає Василь Іванович. -  Коли місто було в облозі, багато людей померло. Осиротілі діти шукали в покинутих німецьких окопах одяг і часто підривалися на залишених мінах і снарядах.

День Перемоги Василь Піддубняк зустрів у Ленінграді. Після війни його перевели до технічного батальйону, в якому він прослужив до 1951 ро-ку.

У рідне село Любомир-ку Василь повернувся після семирічної розлуки із рідними. Невдовзі молодий чоловік закінчив шоферські курси. У 1952 році Василь одружився. У шлюбі народилися троє дітей - донька Галина і сини Сергій та Григорій.

Довгий час Василь Іванович працював у колгоспі в будівельній брига-ді. Завів господарство. В 60 років вийшов на заслужений відпочинок.

У 2010 році Василь Іванович  разом із дружиною переїхав з Вінничини в селище Степанецьке, аби бути ближче до сина Сергія. Син збудував для батьків новий затишний будинок. Поруч із батьками живе донька Галина - надійна підтримка пристарілих батьків.


28 грудня
>> Строительство элеваторов в Украине от лидера отрасли KMZ Industries
Далі...

6 березня
>> Закрити повітряний простір: депутати Канівської міської ради звернулися до світових лідерів
Далі...

30 січня
>> Хай-тек, лофт-стиль или модерн - Corf Mebel дарит без проблем
Далі...

13 січня
>> Организовываем идеальную систему хранения в гараже
Далі...

18 грудня
>> Затребувана послуга квітів з доставкою в сучасному світі
Далі...

11 грудня
>> Професійний чи самостійний переклад
Далі...

6 грудня
>> Одноразовые электронные сигареты в Харькове
Далі...

3 грудня
>> Хто вигадав суші і роли, які підкорили світ?
Далі...

21 серпня
>> Где в нашем городе найти лучший обменный пункт
Далі...

>> От Велотрейда вел - очень даже very well
Далі...

23 липня
>> Что такое ирландский паб: особенности, культура, традиции
Далі...

>> Как понять, что близкий человек — алкоголик, и как ему помочь?
Далі...

>> Клиника «Надія» вселяет надежду в человеческие сердца
Далі...

15 липня
>> Як вибрати і купити ємність для води
Далі...

>> Как купить акции Боинг на Форекс с нуля
Далі...

12 червня
>> «Самокатная» проблема в Казахстане: планируются жесткие меры
Далі...

10 червня
>> Карусельні двері українського виробництва - безперебійність функціонування, перевірена часом
Далі...

2 червня
>> Сучасний, потужний сідельний тягач - надійна основа бізнесу вантажоперевізника
Далі...

1 червня
>> Ежегодные ограничения движения автомобилей по украинским дорогам
Далі...


>> Ішли женці жито жати
  «Ішли  женці  жито  жати,  та    забули  серпи  взяти! Серпи  взяли, хліб  забули, Такі   вони  женці   бу`ли. Далі...


  © ПП “Канівська Пресс-група”
  © Концепція дизайну:
      ПП “Канівська Прес-група”
  © Дизайн, розробка сайту:
      РА “РЕКЛАМЕРА”



“ДНІПРОВА ЗІРКА”  
офіційна громадсько-політична газета   
м.Канева і Канівського району.  
Заснована 17 квітня 1921 року.  

Матеріали, надруковані в канівському тижневику “Дніпрова Зірка”  
є власністю видавця, захищені міжнародним і українським   
законодавством і не можуть бути відтворені у будь-якій формі   
без письмового дозволу видавця.  
При використанні наших публікацій посилання на газету обов’язкове.  
© Дніпрова зірка