Субота, 18 листопада 2017 року 14:08
   Четвер, 16 листопада 2017 року
  № 2017.091.092
 

Головна

Поточний номер
٠ Перша шпальта
٠ Тиждень
٠ Подробиці
٠ Суспільство
٠ Добра скриня

Фоторепортаж
Канівські блоги
Top-NET
Радіо “Канів”
Книгарня

Фотоконкурс
٠ Новий
٠ Архів

Редакція
Реклама
Передплата
Контакти
Безкоштовні оголошення
Де відпочити в Каневі

  Архів номерів

 

Реєстрація



Об’єднання територіальних громад – це…
КРОК ДО ФОРМУВАННЯ в Україні громадянського суспільства, підвищення відповідальності простих громадян за долю свого краю та їх більш активної участі в місцевому самоврядуванні
НЕ цікавить
ПОЖИВЕМО - побачимо
ПОРОЖНЯ ЗАТІЯ, нічого доброго від неї не варто очікувати
ПСЕВДОРЕФОРМА, черговий відволікаючий маневр влади з метою затуркати людям голову, а самим продовжувати красти
РЕАЛЬНИЙ СПОСІБ покращити життя людей, зробити об’єднані громади заможнішими
Результати


Курсы валют на PROext

У БОБРИЦІ СІЮТЬ РОЗУМНЕ, ДОБРЕ - ВІК (уривок з книги)
Автор: Віра Загородня за участю Неоніли Васянович та Євгенії Янкової


«У БОБРИЦІ СІЮТЬ РОЗУМНЕ, ДОБРЕ - ВІК» - історико-публіцистичний нарис до 100-ліття Бобрицької школи, село Бобриця Канівського району Черкаської області; Видавництво «КАНІВСЬКА ПРЕС-ГРУПА», м.Канів, 2005 рік, 60 сторінок, ілюстрації.
____________________________
  
 
Коли було засновано Бобрицю (нинішні «координати» села - Канівський район Черкаської області) — достеменних відомостей не збереглося. Проте, як свідчать археологічні знахідки, ця місцевість була обжитою споконвіку. У 1900 році виявлено пізньопалеолітичну стоянку поблизу населеного пункту Селище, яке межувало з Бобрицею. Нині цього села не існує – його затопили водою під час будівництва Канівської ГЕС. У 1935 році були знайдені залишки пізньопалеолітичної стоянки у глибокій балці Бурти, що знаходиться в околицях Бобриці. Як свідчать члени місцевого краєзнавчого гуртка, на території села та поблизу нього археологи в різні часи виявили знахідки трипільської та зарубинецької культур, ранньослов’янські поселення, грецьку кераміку, скіфські кургани.
 
Перша літературна згадка про Бобрицю припадає на другу половину ХІХ століття. В 1864 році відомий історіограф Л.Похилевич так характеризує цей населений пункт: “Бобрица - село при ручье того же наименования, в 2-х верстах от села Эдема и деревни Студенец. Земли приписано к селу 1200 десятин. Жителей обоего пола 660. В 1741 году было 70 дворов; в 1792 – 96 дворов, а жителей – 835. Название села, по преданию, произошло от того, что в этом месте некогда водились бобры. В конце прошедшего века, именно 1798 года, Бобрица куплена за 15 тысяч рублей у князя Станислава Понятовского майором Антоном Кондратьевым, по смерти коего в 1845 году перешла к внуку его Александру Кириченко-Астромову. С 1857 года принадлежит двум родственницам последнего – Анне и Олимпиаде, урождённым Кириченко-Астромовым, из коих первая замужем за поручиком Николаем Павловичем Мачневым, а другая – за Петром Ивановичем Борщевским. Крестьяне первой половины по силе выкупной сделки 1863 года приобрели в собственность 306 десятин земли за 11854 руб. 40 коп.
 
В приходской церкви Святителя Николая в визите 1792 года так говорится: “Когда здесь церковь в первый раз основана – никому неизвестно: люди сознают, что нынешняя заложеная в 1720 году на место старой; что она уже отчасти сгнила; почему прихожане намерены поставить новую, на что уже имеют и позволение Радомысльской консистории и собирают лес”. Затем в 1796 году построена ныне стоящая церковь с колокольней. По штатам она причислена к шестому классу; земли имеет указанную пропорцию. На юго-западной стороне села есть две вспаханные могилы и при них несколько каменных крестов. Хотя надписи на них истёрты временем, но должно полагать, что на этом месте прежде была церковь”. (Похилевич Л. Сказания о населённых местностях Киевской губернии. К., 1864, с.597-598).
 
Як бачимо, село передавалося з рук в руки — від одного поміщика до іншого разом із землею, лісами, садами, людьми. Краща земля належала великим землевласникам. Приміром, пан Тележинський наприкінці ХІХ століття у своєму користуванні мав 700 десятин землі, 80 десятин належало священикам, 164 десятини було у володінні заможних селян, і тільки 306 десятин припадало на господарства 205 селянських дворів. До того ж, селянська земля була розкидана малими клаптями по так званих “неудобах” – пісках, глинистих горбах, по схилах круч і глибоких ярів. Злидні, безземелля,  голод і безнадія не полишали селянських родин. Жебрацтво у цих краях було буденною справою. Можливо, саме тому найпоширенішим серед бобричан є прізвище Прошак.
____________________________
 
Інформаційна підтримка видання - канівська газета «Дніпрова Зірка»
____________________________
 
Про ті часи згадував корінний бобричанин Іван Зіновійович Краєвий: “Пам’ятаю, батько – Зіновій Сильвестрович – все в економії спину гнув. Брат мій Сашко з малих років і до самої Жовтневої революції пас свиней у сільського глитая Петра Костенка, сестри – Настя, Палажка і Ганна теж ходили по дворах: няньчили дітей, обробляли городи, доглядали господарства багатіїв. Блукали по наймах усі брати й сестри… Точнісінько як у Шевченка. Тільки Михайло залишив село і подався на шахти. Думав тоді батько, що Михайло заробить на шахті грошей, повернеться додому і гуртом купимо шкапину. Яка б вона не була, та все ж своя… Та не так сталося, як гадалося. Саме напередодні свята Спаса одержав Зіновій Сильвестрович від сина листа. Вся сім’я плакала, коли по складах читав його батько Зінько: “Прошу вас, батьку і мамо, вишліть мені грошей на дорогу, щоб додому живому добратися…” Значить, не доробився ні до чого і Михайло. Таких листів у той час приходило у Бобрицю багато, а надії на поліпшення життя майже не було”…
 
Здавалося, за таких умов яка там думка про освіту, школу, підростаюче покоління... Проте в історії села є факт, який доводить протилежне. Мова про лист бобрицьких селян до царя Миколи ІІ, датований 1905 роком, в якому знаходимо, окрім прохань дати землі, знизити податки, ще й відкрити школу.
 
Прошение крестьян села Бобрицы Каневского уезда Киевской губернии Николаю II, 10 апреля 1905 года

Государь! Смута у нас есть, и есть она давно уже. Земли у нас мало, народ множится, всякому хочется есть…
Первая такая нужда: облегчи, государь, нам возможность трудиться на своей земле, дай нам земли…
Вторая наша просьба, великий государь, не посылай ты нам сторонних людей в начальство. Доверься своему народу. Позволь ему самому управлять своими делами и выбирать нужное тебе начальство…
Третья наша просьба: облегчи тягость налогов, устрой так, чтобы никаких ни прямых, ни других налогов не падало на тех, кто едва может прокормить себя и детей своих, а чтобы платить налоги только с избытков и чтобы платили те, кто богаче, и чем богаче, тем больше…
Четвёртая просьба: уравняй нас перед законом со всеми твоими подданными, чтобы одни права были у крестьян, купцов, дворян, во всём…
Пятая просьба: просвети нас знанием, дай нашим детям науку, какая даётся детям других сословий, но так как мы бедны, то прими обучение детей наших на казённый счёт и так, чтобы способнейшие могли получить все те знания, какие только могут быть в настоящее время наукой даны по тому или другому делу…
Шестая просьба: когда велишь, государь, писать законы, то вели наперёд и нас спрашивать, годятся ли они для нас, и требуй обсуждения законов и от нас, выборных людей.
Государь! Внемли нашим просьбам. Исполни их; от этого будет и тебе слава и честь, и народу твоему благо, и смуты из твоего царства исчезнут навеки.
10 апреля 1905 года.
Твои верноподанные.
Следуют 374 подписи.”

(ф.1212 – Особое совещание о мерах к укреплению крестьянского землевладения при Государственном совете 1905 г., д.№2, лл.23-26).
____________________________
 
Інформаційна підтримка видання - канівська газета «Дніпрова Зірка»
____________________________
 
Відповідь царя була більш ніж оригінальною. У 1955 році один із авторів листа, бобричанин Прокіп Гнатович Ільченко пригадував:
 
“Писали, бо вірили, що цар змилостивиться… І я писав, і Краєві писали, і Петро Пелих – мій сусіда, і Семен Позивайло… Та як же і не писати? У Пелиха 16 душ сім’ї, у Позивайла стільки ж, наша сім’я 17 душ мала, а землі – десятина…Та що це за земля була! Які добрі землі – то пана Тележинського, підпанків, куркулів. А наша – горби, провалля, схили… Та замість відповіді прислав цар жандармів…”. Жандарми за наказом Миколи ІІ зібрали всіх селян на церковну площу і почали... шмагати шомполами.
Проте, як стверджує історія, восени того ж 1905 року в селі таки було збудовано і відкрито школу. Ось так царі «вміли» однією рукою карати, а другою тут же милувати.
 
Пригадує бобричанка Ніна Михайлівна Богуш, 1933 року народження: «У дитинстві, як і кожна дитина, я запитувала у своєї мами, Марії Наза-рівни Зозулі (Позивайло), 1900 року народження, про те, де вона навчалася грамоти, хто був її вчителем? Мама розповідала, що в Бобриці була трирічна школа, де навчалися селянські діти. Приблизно у 1906 році моя мама пішла у перший клас цієї школи. Навчалася три роки, закінчила «науку» успішно. Учителем в усіх класах був Федір Олександрович Полішко, який здобув освіту в Канівській гімназії Пшеничницької волості Канівського повіту. Його батьки були родом із Бобриці».
Про навчання сина у школі в дореволюційні часи пригадувала бобричанка Соломія Порфирівна Куча: «Пішов мій Сергійко до школи, а книжки, олівця ні за що купити. Мусила копати по селищанських ярах глину, на спині носити її в Канів, продавати, а вже за виторгувані копійки вчити сина…»
 
Хвиля революції 1905 року докотилася і до Бобриці. Восени селяни під проводом Пилипа Бреуса, Корнія Мушкала, Михайла Сагайдака, Максима Гончара виступили, озброївшись вилами, косами і камінцями. Запалала панська ферма, де стояло 80 пар волів, стіг сіна. Над Дніпром у ті дні лунало могутнє: “Землі! Хліба! Волі!”.
Авжеж, нелегко жилося людям у Бобриці. Але чудова природа довкола села приваблювала сюди відомих людей. Свого часу тут відпочивав на дачі російський режисер та актор О.П.Ленський (місце, де знаходилася дача, нині називається урочищем Ленським) та міністр шляхів сполучень царської Росії Тальберг (нині ця місцевість називається Тальберговою дачею і є улюбленим місцем відпочинку багатьох канівчан). У Бобриці на березі Дніпра побудував свої маєтки царський генерал у відставці Піщенко, а після революції на цьому місці був відкритий сільськогосподарський технікум. За свідченнями очевидців-старожилів, усе село тоді потопало в садках, квітниках, виноградниках. У Бобриці були млин, олійниця.  
…Настав 1917 рік. Із далекого Петербурга до глухого придніпровського села докотилася звістка: робітники скинули царя!
 
Особливо захвилювалася Бобриця після Жовтневої революції.
…Зібравшись у березні 1919 року в Каневі на свій перший повітовий з’їзд Рад, його учасники від багатотисячних трудящих мас Канівщини в телеграмі В.І.Леніну писали:
 
“Вождю світового пролетаріату біднота Канівського повіту через своїх представників, що зібралися на вибори до першої повітової Ради депутатів, з гнилих хатинок своїх шле запевнення в щирих почуттях вірності. Революційний повіт, кров’ю трудящих залитий, пошматований батогами гайдамаків, ніколи не допустить влади буржуазії, і біднота його віддасть тіло і душу для повного торжества соціалізму!”
 
За цю телеграму голосували і бобрицькі делегати Максим Солодкий та Ілля Радько. Свого слова, яке дали Леніну делегати з’їзду і від їхнього імені, селяни дотримали. Вони героїчно билися проти так званих ворогів революції в партизанському загоні С.К.Федоренка, хоробро ходили в атаки у складі полків 1-ї Кінної армії С.М.Будьонного, у лавах червоних бійців громили петлюрівські курені, відбірні частини Денікіна, куркульські банди.
 
Сьогодні серед істориків існує чимало думок з приводу того, наскільки правильними і вмотивованими були події Жовтневої революції та громадянської війни. Ми зі свого боку не беремося оцінювати факти і епізоди з життя будь-якого покоління, а лише намагаємося зібрати воєдино всі події, факти й прізвища, які пов’язані з історією села Бобриці, з історією школи.
 
Із спогадів бобричанки Одарки Федорівни Полішко, 1921 року народження: “Я з діда-прадіда бобричанка. Матір звали Мотрею Радько, батька – Федором Полішком. По-вуличному на нього казали Матрос, бо служив на пароходах, що плавали по Дніпру. У нашій сім’ї було 13 дітей. Четверо померли ще маленькими, а дев’ятеро залишилися в живих. Я – тринадцятою в сім’ї була. Коли народилася, то казали, що я щаслива, бо ж у велике церковне свято з’явилася на світ Божий – 22 березня – на Сорок святих. Мабуть, так і є, бо у 1998 році, коли мені виповнилося 77 років, згоріла моя хата, а я залишилася таки живою, щоправда, ні з чим – тільки те, що на мені було. Та я не здаюся, друге, може, і плакало б, а я ні – я ж Матросова. А батько, пригадую, учив: нічого не вкради. Любив він бідних, заступався за них. Пригадую, розповідав, що разом з іншими чоловіками викопали канаву на потік, бо вода заливала городи, луг. За це йому в Каневі дали медаль (приблизно у 1914 році). Помер батько на Уралі — після того, як його розкуркулила Радянська влада.
 
Ще за царських часів поміщик Піщенко, який жив там, де нині Бобрицьке училище знаходиться, взяв батька управляючим, бо він був розумним. А коли у Бобриці стало земство, нашій родині з держави виділили сільськогосподарський інвентар: 2 борони, 1 плуг, культиватор, жатку, 1 сівалку хлібну, 1 сівалку бурякову, 2 віялки і пристрій для калібрування зерна. Батькові тоді сказали в земстві: “Бери на 10 років. Працюй із сім’єю, давай людям. А коли виплатиш, перейде тобі”. Виплатив батько той борг за п’ять років.
____________________________
 
Інформаційна підтримка видання - канівська газета «Дніпрова Зірка»
____________________________
 
Пригадую, як прийшла колись до нашого двору циганка і почала просити січки коневі. Батько дозволив їй узяти. Вона пішла в клуню, а потім вийшла і запитує: “А яку брати?” А батько їй: “Яка на тебе дивиться”. Вона розгубилася: у клуні лежали кілька куп січки: з проса, гречки, конюшини. Вона знову пішла всередину. Вийшовши, запитує: “А скільки брати?” А батько: “Скільки донесеш”. Тоді вона набрала та й каже батькові: “Ти злий, але дуже добрий. Робиш хату, але твого й імені тут не буде”. Це було у 1928 році. А наступного року вона знову їде селом, а з нашого хліва корову тягнуть до колгоспу. Ми плачемо, а вона каже: “Не плачте. Буде й тим таке, хто через тин дивиться”. Трохи більше ніж через 10 років німці позабирали у всіх усе.
 
Коли почалися колгоспи, бобричани просили батька ставати головою колгоспу, та він відмовився, бо не хотів робити на когось, маючи вдома велику сім’ю. Тому його й розкуркулили у 1930 році і вислали на Урал. Звідти він не повернувся. У тому ж році нашу хату, що стояла там, де була пристань, забрали під школу. Хата була нова, дерев’яна, соломою вкрита. Я пішла до школи у 1929 році, два класи закінчила. Вчителювали тоді Сергій Сльоза, Омелько Кузьмович Забрейко, а директором був Василь Ігнатенко (на жаль, не пам’ятаю повністю, як їх звали). Пригадую, вчила нас Марія Іванівна. Старенька, без сім’ї. На ній завжди була кофта шовкова біла, чорна спідниця, сама вона була середнього зросту, повненька, із гладко зачесаним чорним волоссям…”
 
По-новому після революції та громадянської війни зажили бобричани. За-дзвеніли по селянських хатах пісні. Почали господарювати навіть ті, хто зроду-віку свого поля не мав. Однак годувальниця врожаїлася не щедро…
 
- Так господарювати далі не можна! – говорив Сергій Куча.
- А що, коли землю обробляти гуртом? – підхопив Максим Солодкий.
 
Так у Бобриці в 1924 році створюються два товариства по спільному обробітку землі. Пізніше, у листопаді 1929 року, товариства за пропозицією ко-мітету бідноти об’єднуються в сільськогосподарську артіль, названу іменем Тараса Григоровича Шевченка. На чолі артілі став Максим Солодкий. На початок 1930 року до колгоспу вступила половина бобрицьких селян, а до 1932 року село було повністю колективізоване. Ще й дотепер місцеві старожили  згадують «щасливу пору» колективізації.
 
Із свідчень бобричанки Марії Сергіївни Бойняк, 1915 року народження: “У голодний 1933 рік жилося дуже погано, на душі було гірко. Не було чого їсти. Батько помер дуже рано, і ми з матір’ю вдвох засіяли нивку. А коли прийшов час збирати врожай, то над нами стояли наглядачі, щоб не вкрали зі свого поля хліба. Незабаром мати опухла від голоду, тоді моя бабуся пішла на нивку і взяла в торбинку декілька колосків. Але її догнали, забрали ту торбинку і дуже побили. Прийшла бабуся додому побита і хвора. Більше вона на нивку не пішла, а я взяла найкращий дівоцький одяг (мені тоді було 19 років), понесла в Канів на базар, продала все і повернулася додому. Купила одну склянку пшона і наварила матері супу (воно й на суп не схоже було). Отак ми вижили. Я в Канів ходила полоти городи людям, вони мене годували і давали їсти ще й додому матері. Ходила також на “лінію”, розвантажувати з вагонів каміння, дерево. Було дуже тяжко, платили мало. Вимирали тоді цілі сім’ї. У мене померла менша сестра Дуня. Коли не було чого їсти, то їли цвіт з акації, гичку з буряків. Такого життя нікому не бажаю”.
 
Бобричанка Одарка Федорівна Полішко пригадувала: “Під час голодомору у 1933 році померло багато людей. Моїй матері давали в технікумі кашу молочну і борщ у консервній банці. Я пасла худобу, то люди давали молоко. Мішали щавель кінський туди і варили. Батько помер у 1932 році. Тоді півсела вимерло. Всіх ховали в одну яму – отак з підводи прямо і скидали”.
 
Згадує бобричанка Марія Нестерівна Бебешко, 1920 року народження: “...Настав тяжкий 1933 рік. Ходили по хатах, забирали зерно, навіть квасолю. Це робило сільське начальство. Мій батько був із дуже бідної багато-дітної сім’ї, неграмотний. У нього було три брати, вони робили жорна для млинів. Це була дуже важка робота. Таким трудом брати побудували собі млин. Було у них по корові і коню. І за це вже їх називали куркулями. У мого батька була жінка і п’ятеро дітей. В селі було багато сімей із такими достатками. Але були навіть такі, які мали молотарку, січкарню, сівалку, паровий млин, олійницю, їх теж називали куркулями. Хоча це все люди нажили своєю працею.
Пізніше наша сім’я працювала в колгоспі. У 1937 році почалися репресії. Мого батька і братів звинуватили в тому, що вони вороги народу. Були в селі люди, які “продавали” односельців за 200 карбованців. Батька мого звинуватили у політичній справі. А за що, то він і сам не знав, тому що був неграмотний, не вмів навіть розписатися. Нашу сім’ю вигонили з хати, а батько в той час був у Каневі у в’язниці. Коли батько вже був у Черкасах, я возила йому передачі, але їх жодного разу не прийняли. Там, у Черкасах, його розстріляли. Така доля спіткала мого батька, Нестора Євдокимовича Індутного і багатьох безневинних людей”.
 
Свідчить академік Іван Пилипович Галушка, 1925 року народження, уродженець села Студенця, колишній учень Бобрицької школи: “Мені запам’яталися ті роки. У нас були уроки літератури. У книжці було багато портретів героїв громадянської війни. Бувало, приходимо вранці на урок, а вчитель нам каже: “Закресліть такого-то в книжці – він ворог народу”...
 

____________________________
 
З питань придбання книги «У БОБРИЦІ СІЮТЬ РОЗУМНЕ, ДОБРЕ - ВІК» звертайтеся: канівська газета «Дніпрова Зірка», телефони: (код 04736) 3-21-75 (роб.), 067-27-27-923 (моб.), ел. пошта: dniprowazirka@i.ua


____________________________
 

  


17 листопада
>> Самые нужные аксессуары для машины
Далі...

16 листопада
>> Колготки в сетку – соблазнительно и шикарно
Далі...

>> За хорошим адвокатом - як за кам’яною стіною
Далі...

10 листопада
>> Функціональні і надійні соковижималки Braun
Далі...

27 жовтня
>> Центр Биржевых Технологий - особенности сотрудничества
Далі...

6 жовтня
>> Что такое тканевые ролеты?
Далі...

26 вересня
>> Обладнання для магазинів бу: якість і економія
Далі...

22 вересня
>> Оформление студенческой визы: избегайте мошенников и не тратьте лишних денег!
Далі...

14 вересня
>> Люди довольны и рады, вызвав сантехника на дом
Далі...

8 вересня
>> 5 рекомендаций
Далі...

7 вересня
>> Когда натяжной потолок остановил беду...
Далі...

30 серпня
>> Благодаря мощным батареям погрузчикам любая работа по плечу
Далі...

26 серпня
>> Визит в Медкорд – и можно опять идти на рекорд
Далі...

24 серпня
>> Рекомендации по выбору видеодомофонов в Киеве
Далі...

22 серпня
>> Что подарить мужу на 14 октября
Далі...

>> Какие шины для грузового прицепа выбирают украинцы
Далі...

11 серпня
>> А без фильтра для воды и ни туды, и ни сюды!
Далі...



  © ПП “Канівська Пресс-група”
  © Концепція дизайну:
      ПП “Канівська Прес-група”
  © Дизайн, розробка сайту:
      РА “РЕКЛАМЕРА”



“ДНІПРОВА ЗІРКА”  
офіційна громадсько-політична газета   
м.Канева і Канівського району.  
Заснована 17 квітня 1921 року.  

Матеріали, надруковані в канівському тижневику “Дніпрова Зірка”  
є власністю видавця, захищені міжнародним і українським   
законодавством і не можуть бути відтворені у будь-якій формі   
без письмового дозволу видавця.  
При використанні наших публікацій посилання на газету обов’язкове.  
© Дніпрова зірка