Субота, 18 листопада 2017 року 14:08
   Четвер, 16 листопада 2017 року
  № 2017.091.092
 

Головна

Поточний номер
٠ Перша шпальта
٠ Тиждень
٠ Подробиці
٠ Суспільство
٠ Добра скриня

Фоторепортаж
Канівські блоги
Top-NET
Радіо “Канів”
Книгарня

Фотоконкурс
٠ Новий
٠ Архів

Редакція
Реклама
Передплата
Контакти
Безкоштовні оголошення
Де відпочити в Каневі

  Архів номерів

 

Реєстрація



Об’єднання територіальних громад – це…
КРОК ДО ФОРМУВАННЯ в Україні громадянського суспільства, підвищення відповідальності простих громадян за долю свого краю та їх більш активної участі в місцевому самоврядуванні
НЕ цікавить
ПОЖИВЕМО - побачимо
ПОРОЖНЯ ЗАТІЯ, нічого доброго від неї не варто очікувати
ПСЕВДОРЕФОРМА, черговий відволікаючий маневр влади з метою затуркати людям голову, а самим продовжувати красти
РЕАЛЬНИЙ СПОСІБ покращити життя людей, зробити об’єднані громади заможнішими
Результати


Курсы валют на PROext

МАРТИНІВСЬКИЙ СКАРБ (уривок з книги)
Автор: Євген Слива


«МАРТИНІВСЬКИЙ СКАРБ» - краєзнавчий нарис про історію села Мартинівка Канівського району Черкаської області, Видавництво «КАНІВСЬКА ПРЕС-ГРУПА», м.Канів, 2007 рік, 76 сторінок, ілюстрації.
____________________________
 

Найбільший скарб — люди
Науковці знаходять все більше й більше доказів про те, що Україна і, зокрема, Подніпров’я є інтелектуально-духовною колискою арійської та індоєвропейської цивілізацій. Саме тут, за їхнім твердженням, була заснована перша на Землі держава Аратта. Початок її існування сягає приблизно у VІІ-ІІІ тисячоліття до нашої ери. Тутешні давні люди будували житло із бивнів мамонтів, і підтвердження тому не за тридев’ять земель, а майже поруч – у селі Межирічі, що на Канівщині.
 
Уже трохи згодом нащадки мисливців на мамонтів стали сподвижниками трипільської археологічної культури. Свідченнями тому слугують ювелірні вироби – так звані фібули, які були знайдені у Мартинівці. Як говорять ті ж таки науковці, серед золотих прикрас із Мартинівського скарбу було і зображення тризуба, який сьогодні є основою символіки українського народу.
 
З нашим краєм пов’язане закладання підвалин давньоруської держави – Київської Русі. Наша земля стала колискою славного козацтва у ХVІІ столітті, коли справжнім синам свого народу довелося гуртуватися і боронити рідну землю. Свою місію, як свідчить історичне минуле, козаки виконували героїчно.
 
Гордість за Батьківщину наповнює груди, коли доводиться споглядати овиди рідної землі. Тут і дихається вільно, і живеться радісно, і твориться по-особливому - зі смаком, з відчуттям причетності до долі рідного народу. Нічого дивного, скажуть мудреці – від рідної землі завжди струмувала та енергетика, якою ми живимося, перебуваючи далеко від рідного дому.
 
Черкащина – свята земля, яка дала життя і прихисток не одному десятку – цілій когорті славних синів України. Письменник Іван Нечуй-Левицький, енциклопедист Михайло Максимович, композитор і співак Семен Гулак-Артемовський, великий мрійник про ідеальний устрій людства Людвік Варинський, новатор-садівник Лев Симиренко, богатир Іван Піддубний, талановитий кобзар нашого сьогодення Олекса Чуприна. Перелік можна продовжувати ще довго. Чого вартує спадщина кожного із цих велетів духу? Дійсно, найбільший скарб України, Черкащини, Канівщини і, звісно ж, Мартинівки, - люди.
____________________________
 
Інформаційна підтримка видання - канівська газета «Дніпрова Зірка»
____________________________
 
Коли до Мартинівки приїздять з далеких країв гості, то їхньому захопленню від чудової природи і надзвичайних краєвидів немає меж. Нам, місцевим жителям, рідний край здається буденно звичайним. Та ба, пройдіться поміж горбами, кручами, чи, як ми їх називаємо – Канівськими горами – старими, виваженими у своїй сталості і водночас особливими за своєю будовою. Серед тих гір прилягли-причаїлися вибалки, луги та левади. І якщо у межиріччі Росі та Дніпра вони великі, просторі, то уже понад Росавою – у Степанцях, Малому Ржавці та Полствині – скромніші, менші. У рідній Мартинівці більшість левад знаходяться понад невеликими ставками. А заїдьте-но до сусідньої Беркозівки, і вже ті левадки полягали попід кожним двором та там і залишилися зеленими килимками.
 
Візитна картка рідного краю – яри. Їх тут безліч. Як станеш роздивлятися, то чого тільки не набачиш: довгі, заокруглені, поділені горбами, великі, малі й такі маленькі, ніби прості ями.
 
Серед розмаїття ярів і такі, в яких люди, призвичаївшись до горбистості, вирішили побудувати собі житло. Та ще й не сяке-таке, а хороші просторі оселі. Іноді буває так, що кожна садиба розташовується у своєму – окремому – виярку. Так їх збирається кілька. Всі вони однакові та ще й паралельні між собою. Завітаймо у Буду Горобіївську — і побачимо це диво життєвого єднання людини і природи.
Подорожуючи нашим краєм, можна подекуди побачити на вершинах пагорбів місцевих жителів, які там просто відпочивають, споглядаючи свою господу, свій виярок, своє село чи принаймні його частину. Запитайте у них: „Притомилися та відпочиваєте?” Навіть не сумнівайтеся – відповідь буде досить несподівана: „Просто люблю тут посидіти”.
 
Гарнішої місцини немає на землі
У відрогах Канівских гір живе своїм життям мальовниче село Мартинівка. Воно звивисто розкинулося понад п’ятьма ставками і між двома пасмами хвилястих гір. Ставки сполучаються між собою невеличкими протоками, що зрештою з’єднуються з річкою Росавою. Це – залишки колишньої річки Мартинки. Назву річки пов’язують з першим весняним місяцем березнем (у старослов’янській мові - март), бо ранньої весни прилітають сюди чайки, яких місцеві жителі називають по-своєму – мартинами. Мартинівські водойми слугують хорошим місцем перепочинку для перелітних птахів, які час від часу «зупиняються» на ставку біля колишнього Мартинівського цукрозаводу. Кажуть, що по річці Мартинці колись ходили невеликі торгівельні човни аж до Таганчі, де була суконна фабрика. Підживлювали річку дрібні струмки та потоки, що брали початок від неймовірної кількості джерел. Вони ще й зараз пульсують цілющою прохолодою з довгих ярів, що тягнуться із сусідніх сіл, напуваючи ставки – цінність і окрасу села.
 
Одна з легенд про Мартинівку розповідає, що в сиві часи плив якось Мартинкою до таганчанського фабриканта – власника суконної фабрики – на власному кораблі великий багатій. Чи то справа, яку їхав залагодити гість, була надприбутковою, чи то дружба була такою вже близькою та дорогою – бозна. Нам же відомо лише те, що віз багач у Таганчу подарунок – семикілограмового золотого кораблика. Буцім-то корабель потерпів аварію між Полствином і Мартинівкою. І треба ж такому статися – власник корабля уцілів, а от подарунок затонув. Довго його шукав місцевий люд, та все безрезультатно. Кажуть, що знайшов той диво-кораблик якийсь чоловік, що приїхав до Мартинівки на пошуки із спеціальним приладом. Відтак, той кораблик знаходиться тепер аж у столиці Латвії – у Ризькому історичному музеї.
 
Нинішня Мартинка несе свої води тихо та спокійно. Ознак справжньої річки вона набуває тепер хіба що навесні, коли тануть сніги, та ще влітку після сильних дощів, злив. Задивляються у її води довколишні ліси й гори. Сучасні мартинівські пагорби засаждені рукотворними лісами. А до побудови Мартинівського цукрозаводу усі підгір’я понад селом були вкриті дубовим лісом, через який від церковної площі (пізніше – приклубної) йшов шлях до села Межиріча.
Ті ж ліси, кручі та яри в середні віки були хорошим прихистком для козаків. Яри, що межують із землями Степанців, називають Булавщиною. Назва цього кутка походить від слова „булава” – символа гетьманської влади. А про яри, що знаходяться в урочищі Рожівка, ходила слава як про козацькі льохи, де зберігалася зброя та різні припаси вільнолюбивих вояків.
____________________________
 
Інформаційна підтримка видання - канівська газета «Дніпрова Зірка»
____________________________
 
Якими вони були — наші земляки в давнину? То були борці проти жорстких порядків польських магнатів, які панували тут, втікачі від горя і несправедливості. З часом їх ставало дедалі більше. Так поступово зароджувалася козаччина. Черкащина, Канівщина та Корсуньщина стали головними осередками. Із шести козацьких полків, що були на Україні, три вищезгаданих сформувалися у 1625 році саме на наших землях. Пізніше утворювалися й інші. Вони швидко переростали у велику силу, яка почала шукати виходу в збройній боротьбі проти шляхти. Такі повстання називалися гайдамацькими.
 
Після повстань гайдамаків у Польщі відбулися великі зміни. У 1772 році стався перший поділ Польщі. Польські землі ділили між собою Росія, Німеччина й Австрія. Правобережна Україна відійшла у володіння Росії. Але вільнолюбививий дух завжди відчувався у нашого народу. Тому російські війська 1775 року зруйнували Запорізьку Січ як основну надію простого люду, а самі розбрелися по всій Україні, як господарі, знищуючи той вільнолюбивий дух.
Кріпацтво тоді стало на тверді ноги і в Польщі, і в Росії, у тому числі й на українських землях, що входили до складу цих держав. Ці часи описані в творчості генія і пророка Т.Г. Шевченка, який і сам колись був кріпаком:
 
...В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають...

Саме у ті часи, точніше – 1852 року нащадком королівської династії Польщі, що жив уже в іншій державі, Дарієм Понятовським був збудований у Мартинівці цукрозавод. Згодом і завод, і навколишні землі були продані Понятовським російському графу Бутурліну, а ще пізніше Бутурлін продав його князю Юрчакову. Той у свою чергу перепродав нашому славнозвісному цукрозаводчику Терещенку.
У районі Острова, що в Мартинівці, навпроти ще недавно діючого цегельного заводу був великий ставок, який нині замулено наносами із знеліснених підгір’їв. Ліс у ті часи вирізався для заводської кочегарки, а підгір’я після реформи 1861 року малоземельні селяни змушені були обробляти, аби виростити щось для своїх родин. Нижче ставка був пивоварний завод, винокурня і крупозавод, що готував крупу для очистки цукру. Уже в радянські часи у цьому місці було знайдено довгого човна-довбанку довжиною у три сучасних човни, а вік його складав приблизно 6-7 століть. Це ще раз доводить, що люди у цій місцевості жили з давніх давен.
 
З розповідей старожилів відомо, що 1855 року в Мартинівці й сусідніх селах був заколот – люди хотіли мати землю. Заколотників потім було дуже побито. А 1861 року вийшов царський указ – маніфест про волю. Землі селянам нашого села дали мало – близько 900 десятин. Із сходу пан наділив підгір’я, а собі залишив більш рівнинні землі і ділянки, вкриті лісом. Свої землі від селянських пан наказав відділити глибоким ровом. За 3 копійки в день безземельні і малоземельні селяни копали той глибокий рів. Рештки його ще й досі збереглися на підгір’ї у Курківському яру.
Незадоволені селяни вимагали землі. Реформа, на яку сподівалося селянство, не принесла волі й щастя. Навпаки, від селянської землі на користь поміщиків відрізали третю частину — в рахунок викупу з кріпацтва. Як розпо-відав колись житель села Мартинівки Мусій Якович Котляр, гурт селян на чолі з Григорієм Перебийносом вночі пішов до пана і вимагав від нього царської „бумаги” про волю. Цілу ніч вони водили його за селом по буряковому полю і намагалися навіть убити, та все ж ніякого документа так і не отримали.
Наступного дня за доносом пана Сільвестра селян заарештували і біля Таганчанської волості побили так, що вони не могли вже і йти, тож їх повезли на розправу до села Пиляви. Перебийніс від побоїв помер.
 
Як відомо, 1861 рік „породив” 1905 рік... Почалася перша російська революція. Якраз цього року робітники Мартинівського цукрозаводу підняли і свій голос проти царизму вслід за робітниками міст, припинивши роботу та вимагаючи зменшення робочого дня з 14,5 годин до 8 годин, збільшення заробітної плати. Страйк тривав тиждень. Після погрози козаків (тоді козаками називали звичайних поліцейських), що були викликані до заводу, робітники таки приступили до роботи. Фабрикантами на той час були нащадки Ф.А.Терещенка. Щоправда, самі вони у Мартинівці не жили, а всі справи вів управитель. Та все ж власники заводу змушені були зменшити робочий день до 10 годин і підвищити платню на 15 відсотків.
____________________________
 
Інформаційна підтримка видання - канівська газета «Дніпрова Зірка»
____________________________
 
Початок ХХ століття у нашій країні і, зокрема, у нашому селі був характерний особливим розвитком промислового капіталу й аграрного сектору економіки. У цей час власник Мартинівського цукрозаводу перебудував завод по-новому, удосконалив його обладнання. Випуск цукру за рік уже був не в декілька возів, а 448 тонн. Тепер завод мав тісний зв’язок з панськими навколиш-німи сільськогосподарськими економіями — як з основними постачальниками цукрових буряків. Власники заводу разом із земством збудували через усе село по центральній вулиці шосейну дорогу з відливами для стічних вод, з добротними цементними містками до кожного двору. Подекуди ті містки збереглися й до наших днів.
 
1911 року силами земства почалося будівництво великої школи. А 1913 року в ній уже розпочалися заняття учнів агрономічно-цукроварної школи. Наступного року школа стала базовою для заснування Смілянського технікуму харчової промисловості, що давав освіту фахівцям і керівним кадрам майже для всіх цукрових заводів України.
Цей час в Росії і в складовій її частині Україні був часом чи не найбільшого економічного розквіту за увесь період існування імперії. Та у цей же час розпочалася і перша світова війна. У ній найсильніші країни світу, згуртувавшись в союзи, намагалися поділити уже поділений світ для своєї вигоди – аби володарювати над ресурсами слабших країн. Найбільші біди й нестатки від війни лягли, звичайно ж, на плечі простого народу. Тому й виникла тоді революційна ситуація. Таким чином спочатку спалахнуло повстання у Петербурзі 1917 року, відоме під назвою Велика Жовтнева соціалістична революція, а далі покотилося хвилею по всій країні.
 
Революційні події 1917-1921 років охопили й Канівщину. Це вже була громадянська війна, в якій двоборство класів набирало особливої гостроти. Територія краю, того чи іншого міста, села переходила із рук в руки – від одного військового групування до іншого по кілька разів на день. І на сільській управі чи в містах нашого краю люди часто бачили зранку один прапор, а під вечір – інший...
Коли мені доводилося розпитувати своїх рідних про події тих днів, то зде-більшого це були розповіді „по секрету”, бо у радянські часи існувала жорстока пролетарська ідеологія. А з розповідей тих виходило, що в Україні більше було селян заможних і про революцію мало хто думав, мало хто її чекав. Та все ж була невелика частина і безземельних людей чи малоземельних. Їх ставлення до революційних подій було, звичайно, іншим.
 
Моя мати-покійниця Параска Хомівна Слива розповідала про своїх двоюрідних братів, що жили поруч із її двором: „Наші родичі навіть путнього двору не мали, ходили через наш двір, а землі для городу була така вузька смужка, що її перескакував з межі на межу мій ровесник Михайло. Як же її було поділити, ту смужку, на трьох синів? Та якось Михайла довго не було вдома, а потім з’явився разом з червоноармійцями, що прийшли аж із Петрограда...”.
 
А ось “психологія” середняка – колишнього чумака діда Хоми з тієї ж родини: “Він такий сумирний був та добрякуватий, що коли, бувало, їхав на базар чи з базару, то кожного підвозив, ласкаво запрошував сісти на віз, а баба Федора тоді лаялася – казала, що всіх старців підвозить дід і через те з ним і до вечора додому не доїдеш...”
 
Проте “сумирний” дід одного разу таки “влип”. Коли червоноармійці відступали, то він стояв біля причілку своєї хати та ще й посварився на відступаючих кулаком. А наступного дня червоноармійці знову зайняли село і прийшли до діда розквитатися за оті погрози. І такі завзяті були ті «мстителі», що були б і вбили діда, та баба стала на коліна і заходилася просити, аби відпустили старого та зглянулися на нього, бо він, бачте, несповна розуму. Тільки тоді й відпустили...
 
Під час денікінської окупації Канівського повіту на території сіл Мартинівка, Полствин, Пилява, Яблунів, Межиріч діяло угруповання заможних селян під проводом Сірка (він же Перебийніс і знову ж таки — мартинівчанин). Загін налічував до 150 осіб. Його члени мали на озброєнні обрізи, гвинтівки й два кулемети. Це були переважно місцеві жителі, й тому багато хто з них хазяйнував удома, а за покликом свого отамана виходив “на завдання”, тобто на боротьбу з радянською владою. Робітники та селянська біднота теж мали свого ватажка – місцевого революціонера, жителя села Голяків (назва села ніби засвідчує соціальне становище вихідців із бідного прошарку) Семена Федоренка. Це угруповання теж було достатньо великим і добре озброєним. Його члени при підтримці Червоної Армії встановили уже в 1920 році свою владу на Канівщині...
 

____________________________
 
З питань придбання книги «Мартинівський скарб» звертайтеся: канівська газета «Дніпрова Зірка», телефони: (код 04736) 3-21-75 (роб.), 067-27-27-923 (моб.), ел. пошта: dniprowazirka@i.ua

____________________________
 


17 листопада
>> Самые нужные аксессуары для машины
Далі...

16 листопада
>> Колготки в сетку – соблазнительно и шикарно
Далі...

>> За хорошим адвокатом - як за кам’яною стіною
Далі...

10 листопада
>> Функціональні і надійні соковижималки Braun
Далі...

27 жовтня
>> Центр Биржевых Технологий - особенности сотрудничества
Далі...

6 жовтня
>> Что такое тканевые ролеты?
Далі...

26 вересня
>> Обладнання для магазинів бу: якість і економія
Далі...

22 вересня
>> Оформление студенческой визы: избегайте мошенников и не тратьте лишних денег!
Далі...

14 вересня
>> Люди довольны и рады, вызвав сантехника на дом
Далі...

8 вересня
>> 5 рекомендаций
Далі...

7 вересня
>> Когда натяжной потолок остановил беду...
Далі...

30 серпня
>> Благодаря мощным батареям погрузчикам любая работа по плечу
Далі...

26 серпня
>> Визит в Медкорд – и можно опять идти на рекорд
Далі...

24 серпня
>> Рекомендации по выбору видеодомофонов в Киеве
Далі...

22 серпня
>> Что подарить мужу на 14 октября
Далі...

>> Какие шины для грузового прицепа выбирают украинцы
Далі...

11 серпня
>> А без фильтра для воды и ни туды, и ни сюды!
Далі...



  © ПП “Канівська Пресс-група”
  © Концепція дизайну:
      ПП “Канівська Прес-група”
  © Дизайн, розробка сайту:
      РА “РЕКЛАМЕРА”



“ДНІПРОВА ЗІРКА”  
офіційна громадсько-політична газета   
м.Канева і Канівського району.  
Заснована 17 квітня 1921 року.  

Матеріали, надруковані в канівському тижневику “Дніпрова Зірка”  
є власністю видавця, захищені міжнародним і українським   
законодавством і не можуть бути відтворені у будь-якій формі   
без письмового дозволу видавця.  
При використанні наших публікацій посилання на газету обов’язкове.  
© Дніпрова зірка